Вогнепальна зброя в середні віки

Технічна недосконалість рушниць того часу була лише частиною проблем. Впливали на результати ведення вогню і незадовільна якість пороху та ґнотів. Також, погодні умови. При надмірній вологості, порох міг відсиріти, а ґноти затухали. Вітер здував порох із затравочної полиці. У книзі „Військові феєрверки“ (1619 р.) автор радив купувати порох гострий на смак, добре просочений селітрою і не дуже забруднений вугільним пилом ; радив привчати солдатів сушити порох на сонці, збризкуючи його горілкою або міцним червоним вином. Затравочний порох воїн повинен уміти добре просіювати і змішувати з плауном (насіння моху). Ґноти потрібно було виварювати в лужному розчині з порохом, щоб горіли рівномірніше.

У кінці ХV століття зброярі перенесли запалювальний отвір на правий бік стволу, що дозволяло стріляти одному стрільцю та не засліплювало його. Крім того, біля отвору приладнали спеціальну полицю з заглибленням на рівні запалювального отвору. При пострілі підпалювали порох (затравку) на полиці і вогонь через отвір потрапляв до основного заряду.

Вогнепальна зброя і техніка

Ще в середні віки військові застосовували зброю і технічні споруди для досягнення перемоги. Прикладом може служити штурм татарської фортеці Казань військом Московського царя Івана Грозного. 29 серпня 1552 року розпочався артилерійський обстріл міста. Та мети не було досягнено.

Тоді, за задумом пушкаря Івана Виродкова, було побудовано дерев’яну башту 6 сажнів висоти, яку пересували на колодах. На башту поставили 10 великих і 50 малих гармат. Зверху розміщувались і пищальники. Башта була вища за стіни фортеці і вогонь її гармат наносив значну шкоду противнику. Цар наказав розмислу (інженеру) зробити два великих підкопи під стінами фортеці, які велись під прикриттям артилерійсько-рушничного вогню. У підкопи вкотили 48 діжок пороху по 6,5 пудів у кожній і підірвали їх. Крізь утворені в стінах фортеці проломи кинулась піхота. Перемогу отримали після 32-денної артилерійської підготовки.

Тактика в середні віки

Вогнепальна зброя мала великий вплив на правила ведення бою. Змінилось бойове шикування військ. Треба було знайти місце в бою стрільцям та артилерії, захистити їх від поразки противником та поєднати їх дії з піхотою.

Угорці свій бойовий порядок будували трьома великими колонами. Між колонами і на флангах стояли кінні загони. Цей стрій оточували шеренги мушкетерів. перед мушкетерами стояла артилерія.

Іспанці шикували піхоту квадратними колонами у три лінії у шаховому порядку. Вони, на відміну від угорців, роз’єднали великі колони на менш дрібні, щоб зменшити їх поразку вогнем. Кожна колона пікінерів була оточена шеренгами мушкетерів. Кіннота розміщувалась на флангах ліній.

Голландці бойовий порядок змінили пізніше, коли вогнепальна зброя стала дієвішою. Вони розташували війська трьома лініями і не оточували пікінерів мушкетерами. Тому, у ближньому бою вони мали змогу брати участь одночасно. Шість бойових колон мали однаковий вигляд : у центрі розташовувався прямокутником полк пікінерів, а квадрати мушкетерів – на флангах.

Мушкетери для ведення безперервного вогню діяли в строю, який називали „караколє“ (слимак) : перша шеренга після пострілу відходила в тил колони і заряджала рушниці. Потім – друга шеренга, третя ...

Московські стрільці свій бойовий порядок шикували іншим способом. Піхотна лінія мала вигляд довгого прямокутника і складалась із 6 шеренг стрільців. У бою – дві перші шеренги опускались на коліно і давали змогу дати залп третій та четвертій шеренгам, які після пострілу також опускались на коліно, щоб стріляли п’ята і шоста шеренги. Перша і друга шеренги стріляли у ворога, що підійшов, в упор. Можна було вести одночасно вогонь трьом чи чотирьом шеренгам. При неможливості вести вогневий бій, стрільці діяли бердишами і шаблями.

Ще одна новинка була у війська Московського царства. Військо возило із собою щити з дубових дощок. На полі бою вони виставлялись дугою, з’єднуючись один з іншим. Щити встановлювались на коліщатах або полозках і могли пересуватись. Ця конструкція називалась „гуляй-город“. Якщо стрільці не могли стримувати ворога у відкритому бою, то йшли під захист цього укріплення і вели стрільбу з щілин та амбразур і проміжків між щитами. Артилерія розміщувалась на флангах „гуляй-города“ або за ним.

Московське військо в ті часи мало сильну кінноту, яка й вела основний бій. Кілька кінних полків оточували „Великий полк“ піхоти : передовий, полки лівої і правої руки, резервний. Бій починала кіннота. Якщо вона відразу не могла подолати опір ворога, відходила під захист піхоти, перешиковувалась і знову ішла в атаку.

Б а г н е т

Дата і місце народження багнета не відомі. Запорозьким козакам відомим він був на початку 17 століття. Вони вважали, що винайшли багнет литовці.

У Європі винайдення багнета пов’язують з подіями у Франції 1640 року, коли під час сутички з розбійниками селяни, розстрілявши боєзапас, вставили в дула рушниць ножі та кинджали і пішли в рукопашний бій.

Перша зброя цього типу була схожа на коротку піку, яка вставлялася у ствол рушниці і називалась байонет або багінет. Відсутність кріплення у багнета покликало створення байонетної трубки. У трубці був Г-подібний паз і байонет зачіпали за мушку чи спеціальний виступ на стволі. Конструктором цього пристрою вважають французького маршала Вобана. Та такий пристрій також не давав солдату можливості одночасно вести вогневий бій. І тільки з винайденням в кінці XVII століття багнетної шийки дало змогу піхотинцю стріляти і заряджати рушницю з примкнутим багнетом.

У той час багнет був 3- або 4-гранним, довжиною до 0,5 метра. Пізніше багнет змінював свою форму, довжину і кріплення.

Є два основні види багнета : голковий та кинджальний. Голковий багнет, винайдений у кінці 17 століття, служив до середини ХХ. Кинджальний – на службі і в 3 тисячолітті.