Лисенко Микола Віталійович

Серед видатних композиторів світового рівня гідне місце займає постать вітчизняного митця Миколи Віталійовича Лисенка – основоположника української класичної музики, диригента, піаніста, етнографа, громадського діяча.

Народився майбутній композитор 10 березня 1942 року в заможній родині. Батько Миколи, Віталій Романович, був військовим, походив з давнього козацько-старшинського роду. Мама, Ольга Вереміївна, мала високу, на той час, освіту – закінчила Петербурзький Смольний інститут. Через кілька років батько завершив військову службу і сім’я  Лисенків переїхала до родового маєтку Булюбашів в селі Гриньки на Полтавщині. Тут і проходило дитинство  Миколки. Його вихованням займалась також бабуся Марія Василівна.

У довгі зимові вечори хлопчик полюбляв заходити у людську, приміщення для слуг. Там він заслуховувався співом дівчат-служниць. Яких тільки пісень не співали вони. І довгих тужливих, і дотепних, веселих, з пританцьовуванням, й ігрових. Мама не заохочувала цих відвідувань, забороняла гратися з сільськими дітьми, говорила з сином тільки французькою мовою. Але Миколка швидко запам’ятовував прості мелодії народних пісень і часто їх наспівував. А потім підходив до піаніно і на слух їх награвав. Ольга Вереміївна, як вправна піаністка, була задоволена музичними здібностями сина і сама почала навчати його фортепіанної гри. Микола прослуховував мамину музику, запам’ятовував і намагався відтворювати різні п’єси. З маминою допомогою він швидко засвоював секрети гри, виявляючи тонке відчуття музики і великі технічні можливості. На сімейній раді було вирішено запросити вчительку музики.

У вільний час Микола грав з приятелями в саду, інших затишних куточках, на вулиці. Найближчим другом став двоюрідний брат Михайло Старицький, майбутній письменник-драматург. Разом з сільськими дітлахами вони гайдасали по Гриньках і околиці, обговорювали свої хлопчачі проблеми, відвідували сільські весілля та різноманітні народні гуляння. Коли діти розходилися ввечері по хатах, Микола вів брата в кімнати, сідав за фортепіано і грав найулюбленіше з маминого навчання або імпровізував на теми народних пісень.

Закінчилось безтурботне дитинство і Миколу відправляють до Києва на навчання у пансіон Вейля. Згодом, у 19 років, вступив до Київського університету, а потім продовжував навчання у Харківському, отримавши звання кандидата природничих наук.

Та музика була його найвищим захопленням. Микола Лисенко навчається в Німеччині у Ляйпцігській консерваторії. Закінчивши її 1869 року, він відмовляється від забезпеченого життя всесвітньо відомого піаніста, щоб всі сили віддати тяжкій праці становлення і відновлення української культури. Лисенко повертається до Києва і працює вчителем гри на фортепіано.

У 1874-75 роках Микола вдосконалює своє музичне мистецтво у відомого композитора М. Римського-Корсакова в Петербурзі.

Микола Віталійович був у центрі музичного, національно-культурного і громадського життя Києва – виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у  Києві та по всій  Україні. Брав участь в роботі різних музичних гуртків і об’єднань, в організації недільної школи для дітей селян, у підготовці „Словника української мови", у переписі населення Києва, організовув щорічні шевченківські концерти.

1904 року Микола Лисенко відкрив власну музично-драматичну школу. У його хорах здобули початки мистецької освіти Левко Ревуцький, П. Демуцький, К. Стеценко.

За антицарську діяльність, допомогу студентам, відданим у солдати, Микола Віталійович переслідувався жандармами і в 1907 році був заарештований і короткий час провів у в’язниці.

Ще в студентські роки Микола Віталійович захопився етнографічними пошуками. Їздив по селах, записуючи народні пісні. Навчаючись у Ляйпціґській консерваторії, видав першу збірку із 40 піснями.

Його талант не знав меж. За своє творче життя, Микола Віталійович встиг зробити вклад у національну культуру, що вистачило б на кількох митців.

Микола Лисенко вперше в історії вивів багату музику українського народу на міжнародний рівень, поклавши початок національній професійній музиці. У творчому доробку композитора десятки народних творів покладених на ноти, написано понад  80 вокальних і фортепіанних творів. Найбільш самобутніми і яскравими стали дві його рапсодії на теми українських народних пісень.

Особливе місце займають музичні обробки творів Тараса Шевченка : „Музыка к „Кобзарю", „Радуйся, ниво неполитая", „Гайдамаки" та інші.

Етнографічна спадщина Миколи Лисенка – це, також, запис весільного обряду з текстом і музикою, зроблений у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря  Остапа Вересая, музично-критичні розвідки „Характеристика музыкальних особенностей малорусских дум и песен…", „Народні музичні інструменти на Волині", „Про торбан і музику пісень Відорта" та інші.

Також Микола Віталійович Лисенко – основоположник української професійної інструментальної музики.

Крім обробки народних пісень, Лисенко працював і над більш складними музичними жанрами. Опери Миколи Віталійовича – фундамент, на якому міцно стоїть національна професійна музика. Але і тут він, перш за все, звертається до української тематики. На музику покладено творчість Івана Франка, Івана Котляревського : „Наталка Полтавка", „Енеїда". Створено опери за творами  Т. Шевченка ;  Миколи  Гоголя : „Тарас Бульба", „Утоплена", „Різдвяна ніч".

Композитор автор оперети „Чорноморці".

Музична обробка творів Каменяра – особлива тема. На музику покладено деяку частину з величезної спадщини Івана Яковича. Але найвагоміше – вірш-гімн „Вічний революціонер". Микола Віталійович написав його влітку 1905 року. Твір був нелегальним і автор міг мати великі неприємності.

Тож ,,...гурток довірених людей вивчив його напам’ять і так розгорілось полум’я" – згадував син композитора Остап Лисенко.

Особливе значення мають дитячі опери на теми українських народних казок : „Коза-дереза", „Пан Коцький", „Зима і весна". Це було залучення дітей простого українського народу до високого мистецтва.

Все життя Микола Віталійович підтримував зв’язок з передовими людьми того часу. Особливо з родинами Старицьких та Драгоманових. В дитячі роки Лесі Українки він високо оцінював її фортепіанну гру.

Помер Микола Віталійович Лисенко 24 жовтня 1912 року і похований в Києві.