Михайло Драгоманов

 Він з тих, хто вічно буде жити !

„Є на Україні, серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид". Слова ці належать відомій письменниці Олені Пчілці, матері Лесі Українки і відносяться до спогадів Ольги Петрівни про свого брата Михайла, ще одного вихідця із славного роду  Драгоманових.

З високого узгір’я стародавнього гетьманського міста Гадяча зір охоплював широку долину Псла, в який впадала сестриця Грунь, околишні ниви і села, високі могили, насипані стародавнім плем’ям і замикався краєвид довгою смугою темного бору. Цей чудовий краєвид відкривався з подвір’я  Петра Драгоманова. Тут і народився Михайло, виростав, проводив дитячі літа.

Датою народження  Михайла Драгоманова вважається 18 вересня 1841року.

Цього року минає 170 років з дня його народження. На жаль, Україна ще не осягнула справжньої величі його подвижництва та не віддала належної шани великому сину свого народу. Михайло Петрович – гордість України і нашого гадяцького краю. Розглянемо коротко цікаві факти з його героїчного життя, його боротьби, його любові до рідного народу.

Що ж вплинуло на формування геніальної людини?

Перш за все, умови в яких виростав майбутній мислитель.

Рід Драгоманових здавна був наближеним до української гетьманської влади. Навіть прізвище походить від старовинного слова „драгоман", тобто – перекладач/тлумач. Відомо, що один з перших Драгоманів служив при уряді Богдана Хмельницького. Нащадок його Стефан – у Переяславі. А Яким Степанович, дід Михайла та Ольги, – у гадяцькій гетьманській столиці. Він і започаткував первісне гніздо роду Драгоманових у Гадячі. Продовжив рід Петро, один з його синів, повернувшись після служби юристом у Петербурзі та смерті батька, до Гадяча. Продовжував службу на посаді земського судді.

Михайло був найстаршою дитиною в сім’ї Петра Якимовича та Єлизавети Іванівни. Мама освіти не мала, але любили читати і знала напам’ять „Енеїду" та багато народних пісень.

Любив Михайло бувати в Красній Луці, де мешкала одна з бабусь. І в її скрині було багато стародавніх книг російською та французькою мовами. Читати французькою хлопець навчився від батька.

Позитивно вплинула на духовний розвиток Михайла культурна атмосфера батьківської оселі. Гостями Петра Якимовича були відомі гадяцькі діячі Амвросій та Семен Метлинські, М.Макаровський, Кучинські, Ковалевські. Пізніше Михайло та син Ковалевських Микола подружаться, разом навчатимуться та поділятимуть погляди. З родиною Ковалевських дружила й Леся Українка. А з роду Кучинських  Михайло Петрович обере собі дружину  Людмилу.

Дуже рано виявився інтерес у хлопця до історичного минулого свого народу. Пробудив його батько. Від батька закріпилася й звичка опрацьовувати прочитане та робити виписки, записувати джерела усної народної словесності.

У серпні 1849 року батько віддав сина навчатися до Гадяцького повітового училища, де Михайло навчався до 11 червня 1853 року. При відмінній поведінці, учень закінчив училище на п’ятірки з російської мови, арифметики, геометрії, історії та географії ; а з чистопису, малювання та креслення мав добрі.

1853 року 12-річний  Михайло вступає навчатися до  Полтавської гімназії. Крім вивчення обов’язкових предметів, він багато читав, студіював природничу літературу, історичні й соціологічні праці. „Полтавська гімназія дала юнакові багато", – згадувала сестра Ольга Петрівна. Це було зумовлено і тогочасним складом викладачів. Особливо тепло згадував сам Михайло Петрович латиніста Казіміра Полевича та історика Олександра Строніна, до яких мав почуття дружби. До знаної з дитинства французької, додалась німецька мова. Та, все ж, закінчення гімназії завершилось пригодою. За деякий час до видачі документів, Михайло побачив як інспектор збиткується над молодшим гімназистом і, вірний своїм поглядам, став на захист людської гідності. За „зухвале" слово на адресу викладача, викликали батька і запропонували відшмагати сина в присутності товаришів і викладачів. Петро Якимович з обуренням відхилив принизливу пропозицію. Михайло, з дозволу попечителя Київського навчального округу М. Пирогова, залишив Полтавську гімназію за „власним" бажанням і повернувся до Гадяча, щоб готуватись до вступу у Київський університет.

Київський університет імені святого Володимира в середині ХІХ ст. був центром передової думки на Україні, осередком національної культури. У цей вир освітніх і громадських справ потрапив восени 1859 року і студент історико-філологічного факультету Михайло Драгоманов. Члени студентського гуртка, в якому він працював, викладали в недільних школах, готували навчальну літературу, читали доповіді. У цей час куратор Київського навчального округу, відомий діяч медицини і педагог Микола Пирогов запроваджував у школах і вищих навчальних закладах нові демократичні порядки. Невдоволення влади привело до його відставки навесні 1861 року. Недільні школи уряд заборонив у  1862 році. А сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 року припинив видання українських книжок.

У травні 1861 року тіло Тараса Шевченка привезли з Петербурга до Києва. Драгоманов був у числі багаточисельної процесії, яка рухалась до пароплава на Дніпрі. На одній з зупинок Драгоманов виступає з палкою промовою, що схвилювала багатьох сміливістю думки та силою почуття.

1863 року Михайло закінчує навчання в університеті і його було залишено на кафедрі загальної історії для майбутньої професорської діяльності.

Невдовзі він їде до  Гадяча і одружується. Не маючи достатніх коштів для утримання сім’ї, брата та сестри  Ольги,  Михайло змушений займатись газетно-журнальною роботою. В деяких його критичних роботах угледіли сепаратизм. На Драгоманова було написано донос і він підпав під нагляд та переслідування. Але це його не зупинило, а як сам він згадував, підсилило українське національне питання. Він ще більше й уважніше почав досліджувати спочатку педагогічні аспекти, а потім і національні. Перш за все, ним керувала українська народна словесність, до якої Михайло був прихильний з самого дитинства.

Ще в 1867 році Михайло Петрович разом з однодумцями почав видавати фольклорні збірники : два томи казок і дві збірки пісень. А з 1869 року разом з професором Антоновичем почав укладати звід українських історичних пісень з коментарями. Перші два томи вийшли  1874 року під назвою „Історичні пісні малоросійського народу з примітками Антоновича та Драгоманова". „Вивчення багатої і прекрасної української народної словесності, – писав Михайло Петрович, – а особливо політичних пісень, котрі є поетичною історією українського народу, викладену ним самим, змусили мене міцно полюбити цей народ і пережити всіма силами душі всі частковості українського питання в  Росії та Австро-Угорщині".

Крім того, у 1864-65 роках виходять його пробні лекції з історії Римської імперії. Драгоманов складає магістерські іспити й 1870 року захищає дисертацію. В результаті – ступінь магістра загальної історії і місце приват-доцента.

Молодий науковець відбуває у наукове відрядження до європейських університетів. Трирічне перебування за кордоном збагатило Михайла Драгоманова новими знаннями, досвідом, розширило світогляд. У Празі та Відні він знайомиться з представниками українського галицького народного руху.

Повернувшись до Києва, Михайло Петрович спілкується із студентами, молоддю. Основною думкою лекцій та бесід, була та, що ,,кращою основою українських автономних устремлінь … може бути європеїзм в поєднанні з національними варіаціями спільних людей і форм". Ця думка звучить і в матеріалах, які публікувалися в редагованому ним журналі „Киевский телеграф".

Відверті думки про українську національну ідею не могли бути непоміченими царською владою. Драгоманова звільнили з університету і він був змушений залишити країну. На початку 1876 року дозвіл на виїзд було одержано.

Через Львів Михайло Петрович їде до Відня, а потім – Женеви, де розпочинає підготовку до видання безцензурного збірника. У Женеву перебазовується центр українського культурного й політичного життя. За ініціативою Драгоманова засновується вільна українська друкарня. У журналах і збірниках під однойменною назвою „Громада" бачили світ твори  Т. Шевченка, П. Мирного, О.Герцена. Сам  Михайло Петрович друкував свої праці на різних мовах, виступаючи проти гнобительської політики царизму. Гостро критикувалась русифікаторська політика. В літературно-критичних статтях багато уваги приділяє творчості Шевченка. Тільки йому присвячено понад 50 публікацій. В Женеві Драгоманов продовжує роботу над фольклором українського народу. Взагалі,  женевський період життя Михайла Драгоманова – це час його найвищого інтелектуального розвитку і творчих досягнень. Але у  80^-их роках через нестачу коштів занепадає видавнича дільність Драгоманова.

1889 року Михайла Петровича запрошено до щойно відкритого Софійського університету в  Болгарії. Там він очолив кафедру загальної історії.

Останні роки життя Драгоманов присвятив єднанню педагогічної та політичної діяльності, слідкує за станом культурного і політичного життя Батьківщини, підтримує зв’язки з І.Франком, М. Павликом, Б.Грінченком, О.Пчілкою, іншими громадськими і літературними діячами. До нього в Софію приїжджає  Леся Українка, з якою вони по-приятельськи спілкуються, розділяючи погляди.

Помер Михайло Драгоманов 20 червня 1896 року і похований на Софійському міському цвинтарі.