Академік Дмитро Яворницький

Літописець Запорожжя Дмитро Іванович Яворницький.

„Одне у мене бажання – заглибитися в дні давно минулі"

Академік АН УРСР Дмитро Іванович Яворницький – учений і діяч з дуже широким колом інтересів : історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк і поет. Але в центрі його уваги все життя залишалася історія Запорожжя, в яку він був по-юнацьки закоханий

Народився майбутній вчений на початку листопада 1855 року (точна дата народження не відома і визначається в період від 6 по 8 листопада) в селі Сонцівці на Харківщині.

З 1867 року навчався у Харківському повітовому училищі. 1874 року вступив до Харківської духовної семінарії, не закінчивши навчання в якій, вступає до  Харківського університету на історико-філологічний факультет. Ще з дитячих літ, відколи прочитав „Тараса Бульбу" Миколи Гоголя, мріяв Дмитро серйозно досліджувати історію козаччини і виношував намір писати на цю тему магістерську дисертацію.

Вже в перші літні канікули помандрував Дмитро землями, які колись належали козакам, і на дні річки знайшов дві затоплені козацькі „чайки”. За підказкою місцевих жителів, в Дніпрі знайшов затоплену цілу козацьку флотилію – 20 суден. Пізніше Яворницький здійснює поїздку до Соловецького монастиря, в якому відбував покарання і помер останній кошовий отаман Січі Калнишевський. Там майбутній історик знайшов документальні свідчення про знищення Січі. По закінченні університету, 1881 року, Яворницький був залишений як обдарований студент для підготовки до професорського звання. У 1881-82 роках вийшла перша його праця – „Виникнення і будова Запорозького Коша”. Потім Яворницький читає серію публічних лекцій під назвою „Про запорозьких козаків".

Дмитра Івановича звинувачують в сепаратизмі та „відвертому українофільстві" і звільняють з посади в університеті. Позбавлений засобів до існування, 1855 року Яворницький переїжджає до Санкт-Петербурга. Того ж року вчений написав низку статей з історії Запорозької Січі та передмову до поеми „Гайдамаки" Т. Шевченка. З Дмитром Івановичем знайомляться прогресивні люди того часу – історик  Микола Костомаров, художники  Ілля Рєпін та  М. Струнников, мандрівник Міклухо-Маклай, журналіст Володимир Гіляровський, письменник Лев Толстой, корифеї української театральної сцени Марко Кропивницький, М. Заньковецька, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

Незабаром Яворницького за „надмірну" цікавість до української історії царська влада оголосила політично неблагонадійним і на три роки вислали до  Ташкента під нагляд поліції і без права займатись викладацькою діяльністю. Все це та фізичні й розумові перевантаження, елементарні нестатки, втрата можливостей здійснювати археологічні експедиції, друкувати свої рукописи та інші ускладнення призвели до того, що Дмитро Іванович пережив глибоку душевну кризу, був близьким (як сам зізнавався) до божевілля, перехворів на запалення головного мозку, у свої 28 років став сивим. Та витримав, не занепав духом лише тому, що наснагою йому слугували незламні козаки.

1895 року, відбувши заслання, вчений поїхав до Варшави, де склав в університеті магістерський іспит. З 1897 року влада дозволила Яворницькому жити в Москві, де він став приват-доцентом Московського університету. У  1902 році Дмитро Іванович захистив у Казанському університеті магістерську дисертацію. Того ж року переїхав до Катеринослава /Дніпропетровськ/, став директором „Музею старожитностей". Тут розпочалась його справжня наукова діяльність.

Дмитро Яворницький був незвичайним істориком, не таким, що працювали переважно в тиші кабінетів та архівів. Хоч і Дмитро Іванович плідно трудився в архівах : катеринославському, харківському, київському, одеському, нікопольському, чернігівському, в Криму, Соловецькому, петербурзьких, варшавських. Потім відвідав сховища документів у Туреччині, Персії та Палестині. Одначе тільки архівними матеріалами Яворницький ніколи не обмежувався, вони слугували йому як доповнення до його основного захоплення. Яворницький подорожував землями запорозької держави, поєднуючи археологічні розкопки із записами спогадів старожилів, народних пісень, балад і дум, легенд та переказів. В багатьох родинах простих селян, в приватних колекціях заможних людей зберігалося чимало речей з одягу, побуту, військового спорядження, яким користувались козаки. Все це Дмитро Іванович збирав до купи чи викупляв за власний кошт, описував. Тільки музей  Дніпропетровська містить не менше 75 тисяч його експонатів. А ще Яворницький занотував більше 2 тисяч усних поетичних та епічних переказів.

В перші радянські роки для Яворницького все складалося добре. За короткий час він публікує понад 150 наукових праць, стає академіком Всеукраїнської академії наук, очолює вперше окремо створену Науково-дослідницьку кафедру історії України, працював в Інституті народної освіти у Катеринославі.

Та розпочався більшовицький антиукраїнський похід. Еліта української науки, культури, мистецтва була репресована та розстріляна. З 1930 до 1939 року жодна праця Яворницького не була опублікована.

Ім’я  Дмитра Івановича було знане вже всюди. В першій половині ХХ сторіччя у світі не було жодного іншого історика, крім Яворницького, який би вважався першолітописцем цілого народу. А ще Дмитро Іванович першим професійно запровадив екскурсоводів у музеї. До нього їх не було в жодному музеї Європи. Тому така відомість врятувала Дмитра Яворницького від долі інших передових людей української науки.

Величезна наукова та творча спадщина Д. Яворницького має велике значення в нашій науці та літературі. Це сотні різних праць : наукових – „Збірник матеріалів по історії запорозьких козаків" (1888р.), „Запорожжя в залишках старовини та переказах народу" (1888), „Вольності запорожських козаків" (1890), 3-томна „Історія запорозьких козаків” (1892-97), „Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий отаман Війська запорозького низових Козаків" (1894) тощо ; художніх – „Вечірні зорі", ,,За чужий гріх” (1907), „Русалчине озеро" (1911) та інші

Помер Дмитро Іванович Яворницький 5 серпня 1940 року і похований на території створеного ним музею, що носить його ім’я.