Леся Українка

Лариса Петрівна Косач

Кожним словом, кожним променем думки,

кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина,

що ім’я їй – Леся  Українка.

З не такої вже й далекої минувшини, проте,

вже мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси,

образ ніжний і чистий.

Майже ніколи – веселий, частіше в задумі чи смутку.

25 лютого 1871 року в сім’ї Петра і Ольги Косачів народилась дівчинка, яку назвали Ларисою. Сім’я проживала в місті Новоград-Волинський. Дівчинка зростала в інтелігентному середовищі родин Косачів і Драгоманових. Батько –Петро Антонович – службовець. Мати – українська письменниця, громадський діяч Ольга Петрівна Драгоманова /Олена Пчілка/. В сім’ї було шестеро дітей.

Ранні дитячі роки Лариса провела на Волині. Спочатку в Новограді-Волинському, а потім – з перервами, в Луцьку і селі Колодяжному поблизу Ковеля.

Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою. Батьки негативно ставилась до тогочасної шкільної науки, до того ж російськомовної. Здобувала освіту вдома. Першою вчителькою була мама : навчала грамоти, музики, малюванню, мовам. В сім’ї панувало художнє слово : перекладали, писали твори, переказували історії, записували пісні звичаї. Від батька дізнавалась про історичне минуле свого народу. Багато давало спілкування з дядьком  Михайлом Драгомановим. А, також,  – товаришування з дітьми простих селян. Лариса захоплено бігала з сільською дітворою, лазила по деревах, грала в різноманітні рухливі ігри.

У 4 роки Лариса вже читала. На шостому році життя навчилась писати. Вірші почала писати згодом. Перший літературно відомий вірш „Надія", датований 1880 роком, написаний у вісім років. Поштовхом послужив арешт Ларисиної тітки-революціонерки.

Надія

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна :

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на сивий Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все їдно ;

Поглянуть іще раз на степ, могилки.

Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Ми знаємо Лесю Українку як письменницю. Але вона могла б стати і музикантом. Музика була одним із її захоплень. Фортепіано було її другом. На думку сестри Ольги, Лариса могла б бути не просто чудовою піаністкою, а й композитором. Ще одне захоплення дівчини – народна музика. Вона любила співати народні пісні і танцювати. За життя Лариса Петрівна вивчила десять мов.

Та доля жорстоко познущалася з Лариси. На одинадцятому році життя  вона застудилася і захворіла. Згодом хвороба вразила її глибше, невиліковно : туберкульоз кісток. Поступово руйнуючи організм хвороба перейшла в повсякденне життя, прирікши її на тридцятилітню війну з страшним болем, тяжкі операції та нелюдські страждання. Героїзм, з яким Лариса переборювала свої муки робили її наймужнішою серед численних тогочасних поетів. Свого часу Іван Франко зробив висновок,  «...що Л. Українка чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну».

Взимку 1881 року Олена Пчілка привезла дочку до Києва. У Києві вони зустрічаються з сім’ями передових людей того часу. Серед них – Старицькі та Лисенки. Основоположник української класичної музики Микола Віталійович Лисенко оцінив Ларисину гру на фортепіано.

Того ж року Лариса з мамою лікується в Одесі, кримських санаторіях.

Восени 1882 року в Лариси на лівій руці з’явилась припухлість, яка заважала їй грати на фортепіано.

Влітку 1883 року Олена Пілка привезла своїх дітей до Гадяча. Місцевий земський лікар Буткевич першим поставив правильний діагноз – туберкульоз кісток. Наступного разу Лариса побувала в Гадячі 1887 року. Весь цей час вона змушена була лікуватись.

1884 року у Львівській газеті „Зоря" вперше надруковано вірш Лариси „Конвалія" за підписом „Леся Українка". Цей псевдонім дала донці мати як ім’я зневаженого тоді й ображеного українського народу, і Лариса пронесла його крізь все життя. Як найгіркіший свій біль і свою найбільшу радість. Стараннями Олени Пчілки вірші юної поетеси друкувались знову і знову.

Як дитиною бувало...

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

„Що болить?" – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда –

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма,

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

З березня 1888 року починається 7-річне листування Лариси з Михайлом  Драгомановим, який змушений був покинути батьківщину і жити за кордоном. Зі своїм дядьком Лариса ділиться найпотаємнішими думками. В листах до нього проявляється незламний вольовий характер. Перед виїздом на лікування за кордон Леся пише : „Прикро мені дуже, що прийдеться нидіти по тих клініках, се варте пекла ! Зате потішуся тим, що Європу зобачу... От не знаю, чи дадуть мені німці писати в клініці, певне не дадуть ! Певне не дозволять слухати жодної музики і самій грати”.

Це найбільше розчаровувало дівчину. З’явився вірш :

До мого фортеп’яно

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго... Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувати думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає ; зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині ?

Чиє ридання стримане, тяжке ?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала ?

Тоді ж кругом так весело було...

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло !

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

 Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою...

Прощай же, давній, любий друже мій.

„Світ не знав такої поетеси.

Безсмертна іскра Прометея

запала глибоко в її серце

і загорілася ясним вогнем"

продовження у статті "Ні, я жива!