Іван Багряний належить до когорти тих людей, що й Улас Самчук, В. Винниченко,
М. Руденко, які творили для українського народу, боролись за його свободу, але
змушені були жити за тисячі кілометрів від Батьківщини. Він з тих, що не могли
змиритись з окупаційним комуністичним режимом. А режим, вписавши їх до своїх
ворогів, стежачи за кожним кроком, забороняючи друк творів, зморював у ГУЛазі
або домагався, щоб патріотично налаштована еліта народу, покидала Батьківщину.
Іван Багряний – літературне ім’я Івана Павловича Лозов’яги або, за зросійщеним зразком, Лозов’ягіна.
Народився майбутній поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, художник 2 жовтня 1906 року у місті Охтирка /тепер Сумської області/. Навчався в церковно-парафіяльній школі, у вищій початковій школі. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла. Але залишив її для навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі. Потім, з 1926 року навчався у Київському художньому інституті.
Літературою Іван почав займатися рано. У 8 років писав під впливом „Катерини" Т. Шевченка та байок Глібова. Потім його ідейними натхненниками стали В. Підмогильний, Г. Косинка, Є. Плужник. Після опублікування у 1920 році роману у віршах „Скелька", більшовицькі критики назвали автора „співцем куркульської ідеології". Того ж року, більшовики на його очах розстріляли 92-річного діда та дядька. Другий дядько був висланий на Соловки. Сімейна трагедія та трагедія всього українського народу викликали бунтарство.
У другій половині 20-их Іван
Багряний плідно працює. Публікується в журналах, видано поеми „Батіг", „Собачий бенкет", „Гутенберг", епопею „Комета" та інші твори. 1929 року було вилучено нову поему „Ave Maria", а автора, через
неблагонадійність, не допустили до захисту дипломної роботи в інституті.
Наступного року з’являється збірка оповідань
,,Крокви над табором". У 1932 році письменник подає до редакції журналу „Література
і мистецтво" роман „Марево", але твір послали на рецензію до ЦК партії.
У цей час над Україною
вже висів меч репресій і, згодом, автора було заарештовано в Харкові прямо на
очах перехожих. Цілий рік Багряного протримали під слідством в камері смертників Харківської в’язниці. У 1933 році Івана
Багряного було засуджено на 5 років заслання і вивезено на Далекий Схід. В цей
час під тиском політичних обставин покінчив з життям близький друг Багряного М.
Хвильовий, заарештовано Остапа Вишню та М. Куліша.
1936 року Івану вдалося
втекти і він деякий час переховувався у знайомих, а потім повернувся в рідну Охтирку.
Та за кілька днів за доносом сусіда його знову схопили і відправили до
Харківської в’язниці. 2 роки і 4 місяці з Багряного нещадно видобували
зізнання, вправно катуючи, обіцяючи, прово-куючи і погрожуючи. Цей період життя
пізніше, 1950 року, було описано у романі „Сад Гетсиманський", що прославив
автора на весь світ.
З початком війни
Багряного забирають у народне ополчення. Опинившись на окупованій території,
він повертається до Охтирки. Згодом переїжджає до Харкова і працює художником в
драматичному театрі. Пише комедію-сатиру „Генерал". Прочитавши пролог до неї,
можна зрозуміти, що поставлена вона не могла бути : ,,…2041 рік… Сонячний Київ – серце сонячної свободної і, нарешті,
радісної моєї країни. Це буцімто вже настала нарешті Епоха все-світньої
справедливості, що зійшла як сонячний ранок після ночі минулого. Епоха
шанування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати і одверто
говорити… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, не зганьбленого, не
підгорненого ні під чий брудний чобіт… Епоха культу матері і дитяти…
Й нібито вже немає ніякої цензури ані на мисль,
ані на почуття, вже немає жандармів, ані посіпак, ані концтаборів, немає
репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих,
що б’ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою… Все те
нібито щезло назавжди – провалилося туди, звідки й прийшло, – у пекло…
… Свобода …Вже можна вільно думати, одверто
говорити і навіть писати".
Пересвідчившись в загарбницьких цілях
німецьких окупантів, Багряний перебирається
до Галичини. Там він працює в пропагандистському апараті ОУН, регулярно виїжджає в розташування бойових
загонів УПА. Ставши членом УПА, працював виховником, написав бойові пісні,
марші, поезії, коломийки, малював агітаційні плакати, листівки.
Мово рідна ! Колискова
Материнська рідна мово !
Мово сили й простоти,
Гей, яка ж прекрасна ти !
Перше слово – крик любові,
Сміх і радість немовляти –
Неповторне слово ,,Мати" –
Про життя найперше слово.
Ти велична і проста,
Ти стара і вічно нова
Ти могутня, рідна мово !
Мово – пісня колискова.
Мово – матері уста !
1944 року, як і сотні
тисяч українців, Багряний потрапляє до Словаччини. Потім, в 1945 році, – до
західної Німеччини. З 1946 року він мешкає в місті Новий Ульм. Ще у 1944 році
з’являється роман „Тигролови", як передвісник „Саду Гетсиманського", та роман „Люба".
Радянська влада закликала повернутися на батьківщину. Але тих, що повернулися засилали в Сибір. Іван Багряний відповів політичним памфлетом „Чому я не хочу вертатись до СРСР?", який було видано українською, англійською, іспанською та італійською мовами :
„Я один із тих сотень тисяч людей-українців,
що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ. Я є
українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз
живу без сталого житла, у вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі,
утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на „родіну".
Я не хочу вертатись на ту „родіну".
Нас тут сотні тисяч, тих, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням
зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не
вертатись на ту „родіну". Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас
страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівняним цинізмом нав’язуване нам
совєтською пропагандою…
Я вернуся до своєї Вітчизни з
мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі, і там, по
сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде
знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний
російський фашизм щезне так, як фашизм німецький".
В Ульмі Багряний засновує
газету „Українські вісті", створює організацію
Мистецький Український Рух, виступає організатором створення Української
Революційної Демократичної Партії, ставши її лідером ; обирається заступником
голови, а потім головою Української Національної Ради.
Разом з тим, його
літературна праця в той час дуже плідна та різноманітна : поетична збірка „Золотий
бумеранг"(1946р.), драматична повість „Морітурі" (1947), видано комедію-сатиру „Генерал",
повість-вертеп „Розгром" (1948), повість „Огненне коло" (1953), „Маруся
Богуславка"(1957р.), численні політичні памфлети, п’єси, сотні статей, твори
для дітей. Разом з своїм другом композитором і бандуристом Г. Китастим створив
чимало пісень і маршів : „Вставай, народе!", „Марш України", „Гімн української
молоді”, „Марш української молоді" та ін. Також відомі його роботи як художника
– портрети М. Грушевського, С. Петлюри ; художнє оформлення книг Уласа Самчука,
Т. Осьмачки, власних.
Останній великий твір
Івана Багряного – роман „Людина біжить над прірвою". „Йому вже треба було втікати. Йому
вже треба було бігти вздовж по землі, надіючись на щастя…Тому, що він не
досидів у тюрмі в одних і втік, і що не дався повісити себе другим і теж утік…
І тепер йому немає місця на землі… – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає
смерть. Але треба бігти…".
25 серпня 1965 року перестало битися серце Івана Багряного. В день його похорону місто Новий Ульм ще не бачило стільки скорботних облич і траурних вінків. На могилі великого патріота України-Батьківщини стоїть пам’ятник з викарбуваними слова із його поеми „Меченосці" :
,,М и
є. Б у л и. І б у д е м м и.
Й В і т ч и з н а н а ш а
з н а м и".
