Нота «DO»

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана ?

І, може, зустрінеться, пісня моя самотная

У світі з пташками-піснями.

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю,

Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти  Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати !

Нота «RE»

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я не журюся.

Гей ви, грізні, чорні хмари !

Я на вас збираю чари,

Чарівну добуду зброю

І пісні свої узброю,

Дощі ваші дрібненькії

Обернуться в перли дрібні,

Поломляться ясненькії

Блискавиці ваші срібні.

Я ж пущу свою пригоду

Геть на бистру воду,

Я розвію свою тугу

Вільним співом в темнім лугу.

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я не журюся.

Нота «МІ»

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький,

Пізній-бо час.

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль ;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Тяжка годинонько !

Гірка хвилинонько !

Лихо не спить...

Леле, дитинонько !

Жить – сльози лить.

Сором хилитися

Долі коритися ;

Час твій прийде

З долею битися, –

Сон пропаде...

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час !

Нота «FA»

Фантазіє ! ти – сило чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі,

Вложила почуття в байдужий промінь зорі,

Що будиш мертвих з вічного їх сна.

Фантазіє, богиня легкокрила,

Ти світ золотистих мрій для нас одкрила

І землю з ним веселкою з’єднала.

Життя даєш холодній хвилі в морі !

Де ти, фантазіє, там радощі й весна.

Тебе вітаючи, фантазіє ясна,

Підводимо чоло похиленеє в горі.

Ти світове з’єднала з таємним,

Якби тебе людська душа не знала,

Було б життя, як темна ніч, сумним.

Нота «SOL»

Соловейковий спів навесні

Ллється в гаю, в зеленім розмаю,

Та пісень тих я чуть не здолаю,

І весняні квітки запашні

Не для мене розквітли у гаю, –

Я не бачу весняного раю ;

Тії співи та квіти ясні,

Наче казку дивну пригадаю –

У сні !..

Вільні співи, гучні, голосні

В ріднім краю я чути бажаю, –

Чую скрізь голосіння сумні !

Ох, невже в тобі, рідний мій краю,

Тілький чуються вільні пісні –

У сні ?

Нота «LA»

Лагідні весняні ночі зористі !

Куди ви од нас полинули ?

Пічні соловейкові дзвінко-сріблисті!

Невже ви замовкли, минули ?

О, ні, ще не час ! ще бо ми не дізнали

Всіх див чарівливої ночі,

Та ще бо лунають, як перше лунали,

Веснянки чудові дівочі.

Ще маревом легким над нами витає

Блакитна весняная мрія,

А в серці розкішно цвіте-процвітає

Злотистая квітка-надія.

На крилах фантазії думки літають

В країну таємної ночі,

Там промінням грають, там любо так сяють

Лагідні веснянії очі.

Там ясній зорі і тихії квіти

Єднаються в димній розмові,

Там стиха шепочуть зеленії віти,

Там гімни лунають любові.

І квіти, і зорі, й зеленії віти,

Провадять розмови кохані

Про вічную силу весни на сім світі,

Про чари потужні весняні.

Нота «SI»

Сім струн я торкаю, струна по струні,

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої співи літають

По рідній коханій моїй стороні.

І, може, де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на співи мої негучні.

І, може, заграє та кобза вільніше,

Ніж тихії струни мої,

І вільнії гуки її

Знайдуть послання у світі пильніше ;

І буде та кобза – гучна,

Та тільки не може вона

Лунати від струн моїх тихих щиріше.

Біль за Батьківщину був не меншим за власний. В посвяті Івану Франку  „Сльози-перли" є слова : Україно ! плачу слізьми над тобою...

Недоле моя ! що поможе ся туга ?

Що вдію для тебе сією тяжкою журбою ?

Гай-гай, невелика послуга !..

1894 року Леся їде в Софію, столицю Болгарії, де жив і працював Драгоманов. У нього в той час загострилась хвороба. Лариса намагалась допомогти дядькові. Та марно. Михайло Петрович помер на руках Лесі.

З листа до матері : „...Ми повинні тепер мати владу над собою. Він научив мене як люди терплять лихо і борються з долею".

Так, дійсно все подальше життя  Лесі українки складалося з того, як перетерпіти лихо і як перебороти ту тяжку, несправедливо послану їй долю.

Давня весна

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов сто крила,

За нею вслід співучії пташки !

Все ожило, усе загомоніло, –

Зелений шум, веселая луна !

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна,

Я думала : „Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна”.

Ні, не забула ! у вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук надіслав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала ;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

CONTRA SPEM SPERO

Гетьте, думи, ви, хмари осінні !

Тож тепера весна золота !

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа ?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу ! Геть думи сумні !

Я на вбогім, сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розстане

Та кора, льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так ! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити ! – Геть думи сумні !

З середини дев’яностих Лариса Петрівна вже міцно ввійшла в громадське життя на Україні. Перебувала в його епіцентрі, незважаючи на недугу, часті виїзди на лікування до Одеси, в Грузію, Німеччину, Італію.

У 1897 році Леся в  Криму знайомиться з революціонером соціалдемо-кратом Сергієм Мержинським. Вона включилась в боротьбу, як давно мріяла. Поетеса, як публіцист співпрацювала в російському журналі „Жизнь". Її перо було сповнене нищівної іронії й сарказму. Леся Українка була одним з організаторів і активним учасником гуртка „Плеяда".

Слово, чому ти не твердая...

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться ?

Чом ти не гострий безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч ?

Ти, моя щира гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброя,

Ми не повинні загинуть обоє !

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею відважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам !

Також Лариса Петрівна робила переклади на українську мову Гейне, Байрона,  Шекспіра, інших письменників, виступала з статтями про українську, російську, італійську, німецьку, польську літератури, скромно називаючи це доповідями. Насправді ж, це були ґрунтовні наукові розвідки.

І все-таки до тебе...

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине,

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля

О, сліз таких вже вилито чимало, –

Країна ціла може в них втопитись ;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало !

Навесні 1899 року після тяжкої операції повертається Лариса з Берліна спочатку в Київ. А потім – до Гадяча. Їй потрібні були тепло і спокій – умови, необхідні, щоб відновити підірвані хворобою сили. Там  Олена Пчілка побудувала їй будиночок на березі Псла, щоб донька могла відпочивати і працювати в перерві між лікуванням за кордоном. Будинок знаходився за півтора кілометри від тогочасного Гадяча. Місцевість називається Зелений Гай. Цей будинок збирав цвіт нашої нації – М. Старицький, М. Лисенко, О. Кобилянська...

На початку 1901 року Лариса Петрівна, вже вчетверте за останні кілька місяців, їде в Мінськ. Проводить біля хворого друга і коханого Сергія Мержинського його останні дні. В цей час вона пише поему „Одержима".

Хто вам сказав...

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі ?

Хіба тремтить моя рука,

чи пісня й думка кволі ?

Ви чули, раз я завела

жалі та голосіння, –

то ж була буря весняна,

а не сльота осіння.

А восени... Яка журба,

чи хто цвіте, чи в’яне,

тоді й плакучая верба

злото-багряна стане.

Коли ж суровая зима

покриє барви й квіти –

на гробі їх вона сама

розсипле самоцвіти.