продовження сторінки. "АІСт"

Влітку 1979 року О. Стовба закінчує військове училище, отримує звання лейтенанта. У тому ж році, Радянський Союз вводить свої війська до Республіки Афганістан, де точиться війна. В одному з підрозділів несе службу командир взводу Олександр Стовба.

Зв’язок поколінь в родині Стовб продовжився. Всі чоловіки у сімейному родоводі частину життя віддавали військовій службі. Дідам, які воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, юний поет присвячує вірш „Не будет речи над могилой" та інші. П’ять років служив у армії Іван Андрійович, батько поета. Ні Олександр, і ні хто інший не знали, що Саша повторить подвиг одного з своїх поетичних героїв – земляка Олександра Матросова.

„Олександру Матросову"  :

У офицеров и солдат

В бою тяжёлом время сжато…

Вот, приготовив автоматы,

Твои товарищи лежат.

Их жизнь зависит от тебя.

О подвига полёт бессмертный !

Ты бросился на выстрел первым,

Друзей и  Родину любя.

И, смяв атакой рубежи,

Пошла вперёд родная рота.

А ты у вражеского ДОТа

В снегу, недрогнувший, лежишь.

Отчизны юный гражданин,

Мы за тобой идём по следу.

Ты отдал жизнь за  День Победы,

А мог дожить и до седин.

Часто у своїх віршах Олександр поєднує різні теми : готовність до подвигу і зачарованість природою, сум за рідною домівкою, материнською піснею, ліричність та самопожертву.

На склонах синих гор,

Где рыжие закаты так радовали взор

Я научился снова жить,

А значит, верить и любить.

Страна любви моей –

её на карте нет,

Её я спрятал в сердце,

подалее от бед.

Она в рассветах синих,

она в моих мечтах,

Вся в песнях соловьиных

и в радужных цветах.

И люди в ней прекрасны,

прекрасны и честны,

Так искренни и страстны,

как первый луч весны.

Лишь в них себя нашёл я,

и, сердцем слыша зов,

За них без промедленья

я жизнь отдать готов.

Лора,  Лориетта,  Лорентина,

Песня ветра петая не раз,

Моих мыслей чайка-бригантина

Ищет пристань твоих милых глаз.

Ты моей любви владычица, царица.

Я твой раб, твой любящий король,

Где ты дышишь, там твоя столица,

Ты нужна мне, как актёру роль.

Сто дорог пройду, сто перевалов,

Шар земной – он и велик и мал.

Твоим именем, под музыку привалов,

Назову всё то, что отыскал.

Лорентина,  Лора,  Лориетта,

Ты любовь моя, моя мечта,

Паутинка солнечного света,

Как ты для меня свята !

Ты – страна моя, моя  Отчизна,

Часть того, что называю  Русь.

Если нужно, не жалея жизни,

За тебя – в атаку поднимусь !

Лора,  Лориетта,  Лорентина,

Песня ветра, петая не раз,

Моих мыслей чайка-бригантина

Ищет пристань твоих милых глаз.

Протягом березня мамі Олександра вночі вчувались телефонні дзвінки. Вона просиналась, піднімала трубку. Телефон мовчав. А потім серед ночі мати проснулась від того, що хтось зупинився біля її ліжка. Мама Лідія не розгледіла обличчя того, хто їй привидівся. Але бачила, що це був юнак у формі хакі. В руках він тримав щось схоже на лист чи книгу. А потім став розглядати на своїй долоні лінію життя, що обірвалась і чомусь світилась. Вона розбудила чоловіка, та він нічого не побачив. Юнак повернувся і нечутно пішов до дверей. Наступної ночі все повторилось. Ранком Лідію Петрівну відвезли в лікарню. Для її 45 років діагноз був жорстоким : ,,нервове потрясіння, інфаркт".

У кінці березня 1980 року підрозділ, в якому служив Олександр, здійснював рейд в горах. Взводу лейтенанта Стовби було наказано піднятись на вершину гори. Там бійців зустрів вогонь душманської засади. Командир, бачивши перевагу противника, наказав підлеглим відходити до своїх, залишивши біля себе чотирьох солдатів. Він міг зробити інакше : залишити прикриття, а самому виводити підрозділ з-під вогню. Але це б не був АІСт. Вп’ятьох, вони стримували натиск противника, забезпечивши відхід основної частини взводу.

Солдати, які були з командиром, загинули. А Саша, отримавши 5 ран, повз до дороги. Вибухом йому відірвало ступні ніг. Його знову наздогнали вороги. Олександр, пострілами з пістолета, встиг знищити двох. Третій метнув у нього ножа. А потім вистрелили в серце, що вже зупинилось. Ранком наступного дня,  30 березня, товариші знайшли бойового друга.

В ту ніч Лідії Стовбі всю ніч снились незнайомі гори і що хтось чужий руйнував гніздо лелеки. Проснувшись, вона зрозуміла що сталось щось непоправне. Було близько 9 години ранку. Через кілька днів їй віддадуть наручний годинник сина. Він зупинився від удару о  08.58.

Через кілька днів Олександра Стовбу було поховано в його рідному місті  Дніпродзержинську. Там же встановлено пам’ятник воїну-поету.

Вишнёвый сад давно цветёт,

Взрослеют травы на лугах.

А на душей моей не мёд

А горечь гибели в горах.

Посмертно Олександр Стовба нагороджений орденом. А пізніше йому присвоєно звання  Героя Радянського Союзу.

Через рік, у 1981, у Дніпропетровську виходить друком перша збірка „Песня грозы сильней". Наступного року у Москві надруковано три збірки його віршів : „Подвига полёт бессмертный", „Звезда рождается в огне", „За тебя – в атаку". Вірші Аіста перекладено українською мовою та узбецькою. У Києві виходить збірка „Мама, я вернусь" (1987р.), 1985 року у столиці Узбекистану Ташкенті – „Аланга" („Полум’я"). Поету просмертно присвоюються літературні премії та премія  Міністерства Оборони  СРСР.