Оксана Дмитрівна Іваненко
Серед українських літературних казок другої половини 20 століття найвідомішими були, мабуть, твори Оксани Іваненко. Свою діяльність у літературі Оксана Дмитрівна розпочала далекого 1925 року, опублікувавши у журналі „Червоні квіти“ оповідання „До царя“. Шлях у творчість почався з колиски української літератури – міста Полтави. Там, де народився і значну частину життя провів основоположник української літературної мови Іван Петрович Котляревський. Значний вплив на початок літературної діяльності мали і батьки Оксани. Батько – видавець-редактор місцевих газет, мати – вчителька.
Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року (за старим стилем – 31 березня) у Полтаві. Восени 1922 року вступила на навчання до Полтавського інституту народної освіти. Працювала у дошкільному будинку вихователькою, а потім у колонії імені Горького під керівництвом А. Макаренка. У 1926 році Оксана Іваненко закінчила Харківський інститут народної освіти.
1931 року Оксана Дмитрівна захистила дисертацію „Дитяча літературна творчість“ і отримала призначення на посаду керівника секції дитячої літератури Київського філіалу науково-дослідного інституту педагогіки.
Після першого літературного дебюту у 1925 році, Оксана Іваненко кілька років пише поетичні твори. Лише у 1934 році вона переходить до прози. Крім казок, пише оповідання та твори інших жанрів. У цей час Оксана Дмитрівна створює свою оригінальну манеру написання творів. 1930 року вона видає свою першу книгу – дитячу збірку „Майка та жабка“. У ці роки, 1932-1939, Оксана Дмитрівна працює редактором дитячої літератури і журналу „Тук-тук“ видавництва „Молодий більшовик“ у Харкові. Майже кожного року виходять у світ збірки „Черевички“, „Лісові казки“, „Джмелик“ та інші.
З 1939 року Оксана Іваненко проживає у Києві. Вже тут вона видає відому збірку „Три бажання“ (1940 р.).
На початку війни Оксана Дмитрівна разом з двома дітьми і батьком евакуюється до Свердловська на Уралі. У Київ повертається навесні 1944 року. Лише тоді вона дізналася, що її чоловік Володимир Татаринов загинув у 1941 році, захищаючи Київ.
Тема війни – одна з тем письменниці. Оксана Дмитрівна, почавши ще у евакуації, створює цикл творів малого жанру, героями яких виступають діти у період воєнного лихоліття. Найвідоміші – оповідання „Таємниця“, „Дівчатка“. 1951 року вийшла друком повість „Рідні діти“.
З 1947 року до 1951 Оксана Іваненко працює головним редактором дитячого журналу „Барвінок“.
Протягом наступних десятиліть Оксана Дмитрівна поринула у велику літературну діяльність.
З’являється велика кількість художніх творів різної спрямованості. Зрозуміло, що основними були твори для дітей.
У 1958 році вийшла друком збірка „Казки“.
Крім власних творів, Оксана Дмитрівна зробила літературні переклади з різних мов казкарів світу : Ганса-Крістіана Андерсена, братів Грім, Павла Бажова, Дмитра Маміна-Сибіряка та повісті Володимира Короленка, Льва Толстого.
Приділила значну увагу письменниця історичним творам. Ще у 1947 році вийшла друком відома минулим поколінням українців повість „Друкар книжок небачених“ про першодрукаря Івана Федорова / Федоровича. 1954 року написано повість „Богдан Хмельницький“.
У жанрі романів створено біографічні твори. Над романом „Тарасові шляхи“ авторка працювала ще в 30-ті роки. 1939 року опубліковано дві частини роману. А завершальна – у 1961 році.
Пізніше Оксана Дмитрівна написала роман про українську письменницю Марко Вовчок. Частини роману надруковано у 1973 та 1988 роках.
У 1977 році Оксана Іваненко завершила переклад твору „Тургенєв“ французького письменника Андре Моруа .
Книга спогадів Оксани Дмитрівни Іваненко – „Завжди в житті“ вийшла у 1985 році.
Діяльність О. Іваненко пов’язана і з кінематографом. Вона написала сценарій художнього кінофільму „Гірська квітка“, що вийшов на екрани у 1937 році.
Видання збірок літературного доробку Оксани Іваненко з назвою „Твори“ в 5 томах виходили кілька разів : у 1966-68 роках, 1984-85 роках та у 1994 році.
Завершила свій життєвий шлях Оксана Дмитрівна Іваненко у 1997 році, 17 грудня.
За кращі літературні твори Оксана Дмитрівна стала лауреатом Шевченківської премії у 1986 році, а премії імені Лесі Українки – 1974 року.
Серед державних нагород – орден Дружби народів, три ордени Знак Пошани, медалі.
