З ІСТОРІЇ ВОГНЕСТРІЛЬНОЇ ЗБРОЇ
Вогнева зброя – це зброя поразки цілі силою вибуху та осколками бойової частини (корпусу боєприпасу).
Вік вогневої зброї – кілька тисяч років. Час її першого застосування невідомий. Застосування пов’язано з винайденням пороху. Дата винайдення пороху також загубилась у пітьмі віків.
Відомо, що першими почали застосовувати порох у Китаї та Індії, де він був відомий не менш, як за півтори тисячі років до нашої ери. Винайденню пороху сприяли природні умови. У цих країнах є багато місць, де ґрунт насичений селітрою. Воїни, пастухи чи мисливці розкладали на землі вогнища. Коли вогонь гаснув, частина дерева, що не догорала до стану попелу, перетворювалась у деревне вугілля. Вугілля змішувалось із селітрою. При повторному розведенні багаття, на тому ж місці, лунав вибух. Можливо, саме так людям став відомий порох. Пізніше, третьою складовою пороху стала сірка. Спочатку порох застосовували для сигналів, ілюмінацій.
У військових цілях – для підпалювання та руйнування споруд, стін фортець. У Індії та Китаї збереглось багато стародавніх слів, що в перекладі означають „вогненна зброя", „небесний грім", „куля підземного вогню" та інші. Так називались вибухові та запалювальні пристрої і речовини, близькі за складом до чорного пороху.
Згодом люди відкрили метальну силу пороху. Китайські військові почали застосовувати порох на війні. Трубками з порохом вони нарощували стріли луків. Перед пострілом підпалювали ґніт трубки. Порохові гази з тиском виходили з трубки, додавали стрілі енергії. Швидкість стріли та дальність її польоту збільшувались. Це було одне з найдавніших застосування реактивного руху. Тоді ж, придумано і далекий прототип сучасного вогнемета : на держак прикріплювали металевий циліндр чи конус, що споряджались зарядом пороху та горючою речовиною. Вибухом пороху з циліндру вистрілювались вогненні пластівці. По китайському це називалось „спис шаленого вогню".
Такі відкриття дали поштовх до створення вогнепальної зброї.
У китайській „Історії Чингісханового двору" розповідається, що в китайців були вогнестрільні машини, які поражали „подібно до грому небесного". Також, в „Історії..." говориться, що брали чавунні горшки, наповнювали їх порохом і підпалювали. Це називалось „чжонь-тхай лой", тобто „потрясаючий небо грім". Вибухами випалювалось все на просторі до 40 метрів у радіусі, а „вогненними іскрами" (осколками) пробивався метал. У індуських законах спочатку заборонялось застосовувати порох. Та, якщо вірити стародавнім історикам, Александр Македонський під час походу в Індію зазнав дії вогнепальної зброї, з якою не вмів боротися. Індуси ,,кидали з фортечних стін громи і блискавки".
Секрет виготовлення пороху у китайців запозичили араби. Відомо, що вибухові речовини араби застосовували 690 року при облозі Мекки.
Як свідчать історичні джерела, у 1118 році західна Європа вперше почула гуркіт вогнепальної зброї : іспанське місто Сарагоса було обстріляне арабами. То ж, іспанці, перші у Європі, оснастили своє військо артилерією. А 1308 року вони застосували її при взятті Гібралтарської фортеці.
Ще у ХІІІ столітті було описано склад чорного пороху. При згоранні такий порох виділяє багато диму і залишає багато нагару (сажі). Тому, його ще називають „димним". Візантійський письменник Марк Грек у своїй „Книзі вогнів" точно описав склад пороху : селітри – 6 частин, сірки – 2 частини, вугілля – 2 частини. Марк Грек взяв ці відомості зі старовинного арабського рукопису.
1267 року вибухова сила пороху була досліджена і описана вченим Роджером Беконом. Францісканський монах Бертольд Шварц, займаючись алхімією, у 1320 році також дослідив (на основі арабської науки) силу селітровугільного пороху. На вигляд, порох був спочатку порохо/пиле-/подібним. Зернити його почали пізніше, у ХVІ столітті. Пропорція суміші складала 10×75×15 (відповідно, сірка×селітра×вугілля).
Вибухові речовини у Європу потрапляли, також, разом з походами монгольських завойовників. Відомо про застосування пороху військом хана Байдара, брата Батия, у 1241 році.
У Московському царстві вогнепальну зброю виготовляли з ХІV століття. Офіційно зареєстровано перше застосування вогнестрільної зброї „Новгородським Літописом" 1382 року.
Що стосується історії зародження вогнепальної зброї на території нашої країни, то потрібно відзначити, що, зважаючи на географічне положення України, вибухові речовини потрапляли до нас двома шляхами : з Європи та разом з походами монголо-татарського війська.
Перша вогнепальна зброя
Вогнестрільна зброя в наш час поділяється на піхотну, артилерійську та інші види.
Але найперша зброя такої різниці не мала. Таким примітивним був її вигляд. Від дня створення і до сьогодні, основна частина вогнепальної зброї – ствол. Невідомо, який вигляд мала перша зброя. Та, судячи з стародавніх малюнків, можна зрозуміти, що часто ствол був чи не єдиною її частиною.
Відливати стволи тоді не вміли і виготовляли їх з кованих бронзових чи стальних штаб (смуг), скріплених металевими кільцями-обоймицями. До глухого кінця стволу приєднували стержень-хвіст, який найчастіше опирали в землю. Спереду ствол клали на підставку, надаючи йому необхідний кут.
Пізніше стволи почали приєднувати до дерев’яних лож, вистругуючи в них жолоб, і скріплювали обручами. Назви стрілецької /піхотної/ та артилерійської зброї були подібними. У Європі – бомбарди та бомбардели (ручні), на Русі – пищалі і ручні пищалі (ручниці). Слово „ручниця“ згодом стало „рушницею“. /Надалі, загальною назвою ручної вогнепальної зброї будемо вважати слово „рушниця“/.
Принцип ведення вогню усіх видів тогочасної зброї був однаковим. Заряджались вони з дульного отвору. У казенній частині ствол мав боковий отвір для підпалювання пороху розжареним стальним прутком або тліючим ґнотом /рос.: фітіль/. Зарядом слугували кам’яні кулі, а потім – металеві. Пізніше з’явились запалювальні боєприпаси : кулі або ядра обмащували сіркою чи соломою, яка загоралась у стволі під час пострілу. Набагато пізніше придумали бомбу (в пустотіле ядро насипали порох, а в отвір вставляли ґніт, який за час польоту ядра догорав до пороху.
Перші рушниці мало у чому мали перевагу над холодною зброєю : важкі, громіздкі, дорогі у виготовленні. На стрільбу впливали погодні умови. Перевага нової зброї була у силі пострілу. Куля рушниця пробивала захист, непідвладний стрілі. Артилерійські ядра зрушували неприступні стіни фортець. Часто холодну зброю об’єднували з вогнепальною в одне ціле – стріляючі алебарда, рогатина, щит з коротким стволом тощо.
| 
