Тактика у 17 - 19 століттях

Єгері

З покращенням вогнепальної зброї у 17 столітті та введенням багнета змінилась організація війська, бойовий порядок на полі бою та тактика – форма і правила ведення бою. Тепер стрільців не потрібно було захищати на близькій відстані. З піхоти зникли пікінери, лучники. А сам стрілець став піхотинцем. Озброєний більш досконалою рушницею : легшою, надійнішою, далекобійнішою, – вступав у рукопашний бій, озброєний багнетом. Також піхотинець мав і холодну зброю : шпагу, шаблю чи тесак.

Піхота, шикується у каре – порівняно невеликі квадрати, що могли пересуватися на пересіченій місцевості, легко змінюючи напрям руху та вогню.

Як піхота, так і кавалерія поділялись на різні роди військ : стрільці, гренадери, кірасири, драгуни, улани, гусари. Кожен рід діяв у взаємодії з іншими, відповідно до свого призначення.

Одночасно з’явились рушниці з особливостями для використання різними військами : піхотна – довгоствольна ; кінна – коротша ; драгунські – середньої довжини ; кірасирські, короткі без багнета.

Гусари мали мушкетони /тромблони/ : з розширеним на кінці стволом, розрахованим на заряджання шротом (дріб). Зброярі також створювали 2-ствольні рушниці і пістолети.

Але у військах спостерігалась велика кількість різноманітної різних калібрів. В бою це не йшло на користь. Та й у мирний час важко було забезпечити війська необхідними набоями.

Російська армія почала зміни на початку 18 століття під час Північної війни під керівництвом Петра І. У війська введено єдину рушницю – фузею.

Мала вона різновиди : піхотну, драгунську та інші, але одного калібру.

Взагалі, у 18 столітті і початку 19^-го в багатьох європейських країнах часто з’являлись нові моделі рушниць. Хоча вони не мали значних переваг над попередницями. Слід відмітити, що у 18 сторіччі калібр стрілецької зброї зменшився та все ж залишався значним : 17-19 мм ; маса куль – 24-32 грами.

У середині 18 століття російська армія за пропозицією полководця Румянцева знову проводить зміни. Крім каре почали застосовувати розсипні строї стрільців.

Початок зробив генерал І.І. Панін. У дивізії, якою командував, він сформував спеціальну команду із 300 стрільців, яких назвав єгері (нім.: Jäger /мисливець). На основі цього Катерина ІІ 13 жовтня 1765 року наказала заснувати в Росії єгерський корпус. У єгері набирали найбільш здорових, сміливих та витривалих солдатів. Озброювали їх найкращою зброєю та не жаліли коштів на їх утримання і підготовку. Одягли в особливу форму зеленого кольору.

Справу Румянцева і Паніна продовжили Г. Потьомкін та О. Суворов.

Узаконивши розсипний стрій стрільців, Суворов застосовував його коли потрібно було підтримати вогнем війська, що йшли на приступ або долали перешкоди. Єгері йшли попереду лінійних військ, об’єднані у взводи і групи. Вони першими непомітно долали перешкоди і вогнем прикривали війська.

Кращі з кращих додатково проходили навчання прицільної стрільби. Наказом від 16 травня 1778 року по військах кримського і Кубанського корпусів, Суворов виділив по 4 стрільці від кожного капральства.

Кращі російські полководці кінця 18 – початку 19 століть пройшли службу у єгерських підрозділах. Майбутній фельдмаршал, генерал-майор Михайло Кутузов командував Бугським єгерським корпусом, а П. Багратіон і М. Барклай-де-Толлі – єгерськими батальйонами.