М І Н О М Е Т И

Загальна характеристика

Міномет – особлива зброя. З його створення минуло лише 100 років але військові та зброярі йшли до цього весь час від початку розвитку вогнепальної зброї.

Якщо заглянути в глибину віків, то міномети можна порівняти з такими збройними системами як катапульти. Тобто, призначеними для ведення навісного вогню. У ті часи подібну зброю застосовували для взяття та оборони фортець. Катапульти та міномети чи не єдина зброя, де проблема збільшення дальності пострілу не ставилася в першу чергу. Переваги такого озброєння – знищення цілей на порівняно незначній віддалі але закритій від прямого спостереження та досяжності настильним вогнем. Зрозуміло, що вели вогонь по противнику і на відкритій місцевості.

З часів початку розвитку вогнестрільної зброї артилерійські системи розвивалися двома шляхами. Гармати – для враження цілей на великій відстані. Для взяття і оборони фортець, укріплень – мортири. Найближчий „родич“ мінометів серед сучасної вогнепальної зброї – гаубиця. Але це вже система артилерійська. Проте, такий поділ існує в термінології  російській та інших, що вийшли з радянської. У англомовній термінології міномети називають словом „mortar“ (мортира).

Розвиток мінометів з початку 20 сторіччя спочатку йшов кількома напрямами. Конструктори в різних країнах світу створювали таку зброю за різними схемами. Назви також були різними. Найбільше : міномет та бомбомет ; також : бомбарда, гранатомет). Потім назви класу змінювалися. Найчастіше – з бомбомета на міномет. У Німеччині в період 1 Світової війни на озброєнні перебували і бомбомети (вітчизняний Granatenwerfer 16), і міномети (австро-угорський Minenwerfer M.17).

Конструктивні схеми також були різними. Англійський міномет Стокса, що з’явився у 1915 році, вважається першим класичним зразком. Протягом 1 Світової війни у багатьох воюючих країнах було сконструйовано по кілька зразків мінометів. Але переважна їх більшість мала іншу схему : складнішу, важчу, дорожчу. Візуально вони відрізняються важкою плитою з встановленими на ній іншими вузлами. Такі міномети переважно і називають бомбометами. Хоч подібна схема іноді застосовувалася і пізніше. Наприклад, німецькі та радянські 50-мм міномети 1930^-их років.

Під час 1 Світової війни частину мінометів конструювали для підміни гаубиць. В умовах позиційної війни потрібна була легка артилерія для обстрілу ворожих укріплень з близької віддалі. Гаубицю встановити на передових позиціях було не можливо. А от бомбомет/міномет задовольняв потреби. Такі міномети мали масу від кількох десятків кілограмів і більше ніж тонна. Наприклад, у Франції – 240-мм Dumezil-Batignolles. Інша частина мінометів стала більш поширеною і конструювалися в першу чергу для боротьби з ворожою піхотою. Також були створені спеціальні міномети для метання капсул з отруйними речовинами. До речі, частина мінометів класифікувалася як зброя хімічних військ. Наприклад німецький 105-мм зразка 1935 року.

Задум створення сучасних мінометів просліджується з кінця 19 століття.

Першим у світі мінометом вважається російський зразок артилерійського капітана Леоніда Гобято і мічмана Власьєва, створений у 1904 році під час російсько-японської війни при обороні Порт-Артура. Ідея ймовірно належала корабельному офіцеру Власьєву, який у той час був морським десантником. Він запропонував Гобято сконструювати жердяні заряди для стрільби із звичайних гармат, як з гвинтівки вистрілюють шомпольну гранату.

Як називали цю систему, точно не відомо. За одними джерелами – міномет. Але за іншими – відомо, що така назва з’явилася у Росії як переклад німецького Minenwerfer (мінний метальник). Можливо зброя мала назву „бомбомет“.

Спочатку заряди пристосували для стрільби з польової гаубиці з вкороченим стволом. Потім застосовували 47-мм корабельну гармату.

„Бомба-міна“ виготовлялася з листового заліза у формі зрізаного конуса, яку заповнювали зарядом вибухової речовини. У передній торець вмонтовували підривник. До заднього (ширшого) прикріпляли дерев’яну жердину з мідним кружалом внизу.

Постріл здійснювався гарматним зарядом без снаряда. Замість нього застосовували спеціальну вкладку-пиж, що служив для виштовхування міни зі стволу і для зменшення удару на жердину. Пиж складався з дерев’яної основи, вкладеної в мідну трубку. Знизу основи кріпилася свинцева шайба, що служила обтюратором. Зверху основи закріплювали свинцевий конус, який приймав на себе удар газів метального заряду. На жердині закріплювалася металева шайба із стабілізуючими перами. Шайба могла вільно пересуватися по жердині. При заряджанні вона пересувалася вгору а під час пострілу і виходу жердини зі стволу рухалася вниз-назад.

Дальність стрільби – від 50 до 400 метрів. Зміна досягалася нахилом стволу та різною масою метального заряду.

Чи була ця конструкція мінометом ? За більшістю параметрів – ні : гільзове заряджання, пристосована справжня артсистема тощо. Але за задумом – так : вражати цілі на близькій віддалі мортирним (навісним) вогнем, міна-бомба з стабілізатором.

У світі першим мінометом вважається також німецька розробка 1909 року Генріха Ерхардта.

Класичною схемою, як уже говорилося, – англійська система Стокса, що має визначення „уявний трикутник“.

Перший масовий розвиток мінометів відбувся в роки 1 Світової війни. Тоді були прийняті на озброєння в Австро-Угорщині, Німеччині, Великій Британії та інших країнах різні конструкції.

Серед мінометів не класичної схеми (бомбометів) найбільш відомі конструкції : англійський Лівенса, французькі Аазена та 240-мм Mle 1915, австрійські 9-см М-1914 та М-1917, німецькі Granatenwerfer.16 та системи Лянца, російські Ліхоніна.

Частину цих бомбометів (як наприклад німецький Granatenwerfer 16, Brixia 35, японські тип 10 – тип 89, бельгійський DBT) правильно було б класифікувати як станкові гранатомети.

Між двома світовими війнами зброярі вели пошук кращих схем і вдосконалювали зразки. Бомбомети з надкаліберними мінами (бомбами, гранатами) відійшли в минуле, за виключенням окремих одиниць. Проте схема з „глухою плитою“ деякий час залишалася актуальною.

У той час розвиток мінометів проходив і в тактичному плані. Тобто, зразки створювалися за потребою застосування на полі бою. Єдиної класифікації немає. У СРСР класифікація ішла за штатною системою : ротні, батальйонні, полкові, дивізійні. Їх калібри у більшості випадків відповідали радянській класифікації : 50 – 60 мм – легкі / ротні ; 81(82) мм – середні / батальйонні ; 107 – 120 мм – важкі / полкові. Міномети більшого калібру у зарубіжних країнах майже не створювалися і на озброєнні їх перебувало одиниці. У СРСР були на озброєнні кілька зразків 160-мм, 240-мм та 420-мм мінометів.

Як не дивно, але міномети (проста і порівняно дешева зброя) не втратили свої актуальності протягом століття. Навіть основну зброю піхоти та і всіх армій за цей час змінювали неодноразово (гвинтівка – пістолет-кулемет, автоматична гвинтівка, штурмова). Тільки збільшилася кількість їх видів і підкласів. Мінометні підрозділи (від обслуги – до окремих мінометних бригад) входять у штати піхотних, десантних,танкових та інших родів військ від взводу до стратегічних об’єднань.

Масове застосування мінометних підрозділів почалося в роки 2 Світової війни. Уже тоді більшість армій світу мали міномети різних типів і призначення. Вони мали своє місце в системі бойових одиниць. На початок радянсько-німецької війни Вермахт мав достатню кількість мінометів, обслуги та підрозділи мали гарну навченість для підтримки піхотних і танкових підрозділів у всіх видах бою.

До мінометів завжди відносилися з повагою та острахом. Вражаюча здатність їх мін вища ніж у снарядів гармат та гаубиць одного з ними калібру. Міна „дістане“ противника в окопі, за стіною, в яру, небезпечна у лісі. Міномет середнього калібру можна встановити у автомобілі, на даху будинку, переносити в горах.