Протитанкові  запалювальні  пляшки

С Р С Р

Як відомо, радянська піхота на початку радянсько-німецької війни майже не мала протитанкової зброї. Випуск гранати РПГ-40 тільки запроваджувався а бронебійні гвинтівки тільки конструювалися. У перші тижні війни прийнято рішення про оснащення армії пляшками наповненими запалювальною рідиною. Тим більше, що досвід їх застосування уже мали. Спочатку в період Першої світової війни – застосовували пляшки як запалювальні бомби. Під час революційних подій та громадянської війни 1917 – 1920 років застосовували переважно як барикадну зброю та проти піхоти і для знищення захисних споруд. Участь радянських військ у бойових діях в Іспанії також дало досвід застосування запалювальної зброї, але вже у боротьбі з танками. Під час Зимової війни фінські війська застосовували запалювальну зброю.

На початок радянсько-німецької війни уже були створені ранцеві вогнемети, і на озброєнні перебували вогнеметні танки. Тож виробництво запалювальної рідини було налагодженим. Проводилися наукові дослідження із створення різних сумішей.

У останні десятиліття таку зброю називають „Коктейль Молотова“, хоч до падіння „залізної завіси“ у СРСР ця назва не вживалася. Тим більше, що й саме ім’я Молотова замовчувалося. Назва була поширеною у країнах Заходу.

Отже, на початку війни Державний комітет оборони СРСР видав постанову „О противотанковых зажигательных гранатах (бутылках)“ за підписом В’ячеслава Молотова. У постанові вказувалося на необхідність негайного запровадження виробництва підприємствами харчової промисловості запалювальних гранат (пляшок). Так великі і малі заводи, комбінати, фабрики почали наповнювати пляшки запалювальними рідинами замість ситро, горілки, вин, лікерів. Часто навіть етикетки на пляшках залишалися з попереднім призначенням. І піхота відправляла німецьким танкістам „Зубрівку“, „Каберне“ та „Лимонад“. Згодом, за кращих умов, на пляшки наклеювали короткі інструкції по застосуванню.

Запалювальні пляшки активно застосовувалися протягом першої половини війни. Після насичення підрозділів фронту протитанковими гранатами, бронебійками, артилерією та після переходу до наступальних дій, значення їх знизилося.

Крім боротьби з танками, запалювальні пляшки застосовували як звичайні запалювальні гранати.

Крім того, що випускали заводи, виготовлення запалювальних пляшок проводили і вручну, у тому числі і на фронті. Отже асортимент такої зброї досить широкий.

Запалювальна пляшка складається з трьох частин : посудини, запалювальної рідини, запалу.

Пляшки використовували різного об’єму : 0,5 л, 0,7 л та 1-літрові.

Запали застосовували як примітивні у вигляді тканини, яку підпалювали відкритим вогнем так і спеціально створені запали кількох типів.

Запалювальна речовина також могла бути виготовлена промисловим способом або вручну.

Найпростіший спосіб – наповнення пляшки бензином, керосином чи іншим рідким паливом. Пляшку закривали звичайною пробкою. Перед застосуванням пробку замінювали тканинною, що змочувалася зсередини а потім її підпалювали і пляшку метали в ціль. Від удару пляшка розбивалася і вогонь перекидався на рідину. Недоліком такої гранати була недостатня в’язкість рідини, що швидко стікала.

У якості найпростішого згущувача застосовували машинне масло.

Промисловими запалювальними рідинами в СРСР були кілька сумішей.

Найвідоміша – „КС“, самозапалювальна. Складається з суміші фосфору та сірки. Після розбивання пляшки суміш сполучається з повітрям і загорається. КС має достатню в’язкість, щоб прилипати до броні та приладів спостереження.

Суміші „№1“ та „№3“ виготовлялися з авіаційного чи автомобільного палива з додаванням машинного масла або спеціального порошка-загущувача.

Промислові запали поділяються на механічні та хімічні, виготовлені із скла у вигляді трубки. Одні з них вкидалися всередину пляшки і спрацьовували після того як вона розбивалася. Інші спрацьовували таким же чином але були прикріплені до пляшки зовні.

Механічний запал складався з трубки двох пістолетних гільз, пружини та жала. Він був прикріплений до пляшки шнуром, що одночасно утримував бойову пружину.

Пружина знаходилася у зведеному стані і утримувалася запобіжною чекою. Перед метанням чеку витягували. Після того як пляшка розбивалася, шнурок послаблювався і бойова пружина посилала гільзи в бік жала. Капсулі гільз спрацьовували і їх іскри підпалювали запалювальну рідину.

Принцип дії хімічних запалів такий же. Але вони були наповнені речовиною, наприклад КС, що самозагоралася ів підпалювала основний заряд пляшки.

Крім ручного застосування, був створений пляшкомет Цукермана – мортирка, що закріплювалася на гвинтівку Мосіна. Постріл проводився холостим патроном.