Гранати газові : бойові та поліцейські

Ручні гранати почали масово застосовуватися під час Першої світової війни. Одночасно з протипіхотними гранатами осколкової та фугасної дії почали розвиватися і гранати допоміжного призначення : запалювальні, димові, хімічні.

Хімічні гранати мають наповнення бойовими речовинами, що мають вражаючі властивості хімічної дії. Тобто, наносять поразку не травматичної дії (осколками чи ударною хвилею) а реакцією з шкірою, слизовими залозами та органами дихання.

Хімічні гранати поділяють на два підкласи : власне, хімічні (від визначення „хімічна зброя“) і газові. Різниця полягає у типові бойової речовини. Хімічні гранати спричинюють важке ураження шкіри, органів дихання, кровоносної системи, нервової системи і призводять до смерті, якщо медична допомога не була надана вчасно. Або смерть наступає майже миттєво. Такі гранати відносяться до зброї масового знищення і заборонені міжнародними законами.

Газові гранати мають бойову речовину, яка не викликає важких уражень (за рідким виключенням). Їх призначення – короткочасне позбавлення противника або злочинця активності, паралізувати його спротив чи інші дії.

Іноді гранати називають „паралітичними“ або „нервово-паралітичними“, що є неправильним. Очевидно це пішло від радянського навчання захисту від ЗМЗ, що пропагувалося в школах та армії. Визначення „нервово-паралітичний“ відноситься до характеристик хімічної зброї масового знищення. Частина боєприпасів має вражаючу речовину, що призводить до паралічу нервової системи.

Поліцейські гранати діють на противника газом, що подразнює сльозову оболонку очей, викликаючи сильну сльозогінну дію. Такі гранати називають також сльозогінними або лакріматорами (від англійського „lachrymatory“). Також гази подразнюють дихальні шляхи викликаючи сильний кашель.

Речовини, які застосовуються у ручних гранатах, мають застосування і в іншій зброї. Наприклад, у газових балончиках, які застосовуються і цивільними для самооборони. У набоях стрілецької зброї – пістолетах чи гладкоствольних рушницях.

Бойовий заряд у газових гранатах та іншій газовій зброї чи засобах складається з активних речовин та органічних розчинників. Також можуть бути добавки для підвищення дії тощо. Активні речовини називаються іррітантами.

У поліцейській, цивільній, армійській газовій зброї застосовуються декілька типів іррітантів. Але про найвідоміші з них знають більшість тих, хто цікавиться військовою справою. Це, в першу чергу, – CS (Сі-еС) та SN (Сі-еН).

SN – хлорацетофенон, хімічна формула C₆H₅COCH₂Cl. Газ більше подразнює очі ніж дихальні шляхи. Позначення „ SN“ є американським (США). Воно також застосовується активно на пострадянському просторі. В інших арміях застосовуються вітчизняні позначення. Наприклад, у Великій Британії – CAP (від Chloroacetophenone), у Німеччині – O-Salz  або ω-Chloracetophenon.

CS – хлорбензальмалондінітрил, хімічна формула C₁₀H₅Cl N₂. Речовина має комплексну дію на організм людини – сльозогінну та на дихальні шляхи. Їй властиві наслідкові дії при отриманні порівняно невеликих доз. У деяких країнах (наприклад, США) газ „Сі-еС“ заборонений для застосування поліцією.

Також розповсюдженими є іррітанти на основі екстрактів гіркого перцю. Вони мають підвищену ефективність, у тому числі з опіками на шкірі та слизистих поверхнях.

Армійське призначення газових гранат – „викурювання“ противника з укриттів, застосування при діях в населених пунктах тощо. Слід сказати, що далеко не всі армії світу застосовували зброю даного типу. Наприклад, у СРСР та інших країнах соціалістичного табору газові гранати не перебували на озброєнні. Хіба що у спецпідрозділах.

Сухопутні сили та морська піхота США застосовують газові гранати з часів 1 Світової війни. Нові модифікації час від часу приймаються на озброєння, замінюючи застарілі. Наприклад : Мк.2, Мк.5, М-7, М-47 та інші.

Газові гранати перебували на озброєнні найчастіше у країнах, армії яких часто приймали участь у бойових діях.