Винтовочная противотанковая граната Сердюка образца 1941 г.

С Р С Р

На початку 1940^-их років передові армії світу почали застосовувати новий тип боєприпасів для боротьби з бронецілями – кумулятивні. В умовах війни така зброя активно розвивалася в багатьох класах озброєння : від ручних гранат – до авіаційних бомб. Зрозуміло, що запровадження кумулятивних боєприпасів не оминуло і гвинтівкові гранати. Більш того, гранати для боротьби з танками почали конструювати виключно кумулятивними. Невелика маса вибухової речовини була значно ефективнішою у порівнянні з кілограмовим зарядом фугасної гранати.

Однією з перших кумулятивних гвинтівкових гранат була радянська ВПГС-41. Як не дивно, граната була шомпольною. Здавалося, про такий тип уже забули. Але майже повна відсутність у піхоти РСЧА протитанкового озброєння на початку війни приводила до застосування різних рішень.

Граната створена у конструкторському Наркомату вугільної промисловості, керівником КБ Сердюком (на жаль, знайти ім’я чи хоча б ініціали не вдалося). На озброєння ВПГС-41 була прийнята 13 жовтня 1941 року. Виготовлялася кількома підприємствами протягом кількох місяців. Навесні 1942 року випуск зупинили, хоч передбачалося постачати її в гвардійські стрілецькі підрозділи, маючи по 15 навчених бійців у кожній роті. Відмова від гранати обумовлена тим, що піхота уже отримувала протитанкові засоби а граната мала недоліки.

Перевагою гранати Сердюка була більша ефективність по бронепробиттю, можливість метання з будь-якої гвинтівки Мосіна. Недоліки – недостатня точність навіть на невеликій дальності польоту, зношування стволу гвинтівки та недостатня безпека при поводженні. Також можливості гранати уже не вистачало для боротьби з танками противника. Для пострілу застосовувався холостий патрон, що потребувало також обережності і часу при підготовці до пострілу.

Харків. Музей "Висота Маршала Конева"

„Гвинтівкова протитанкова граната Сердюка“ складалася з корпусу, запалу, стабілізатора, шомпола. Стабілізатор встановлювався спереду, біля корпусу гранати. У польоті він просувався назад і фіксувався пружинними лапками. Стабілізатор кільцевого типу з трьома перами.

Корпус гранати виготовлявся з тонкого металу. Центральна частина була циліндричної форми. Спереду закривалася кришкою конічної форми. Задня частина має форму зрізаного конусу і з’єднувалася з основною фальцюванням. Тильний отвір закривався плоскою кришкою з трубкою запалу.

Зовні до кришки точковим зварюванням прикріплювалася втулка з внутрішньою різьбою для приєднання корпусу ударника. У задній зріз корпусу ударника вгвинчувався шомпол.

Запал складався з капсуля-ініціатора та детонатора.

Ударний пристрій інерційного типу складається з основи ударника, жала, контр-запобіжної пружини та чеки, яка вставлена наскрізь через корпус та основу ударника. Після заряджання гранати в ствол чека витягується і ударник утримується лише спротивом контр-запобіжної пружини. При ударі об перешкоду основа ударника за інерцією рухається вперед і жало ударника досягає капсуля.

Заряд вибухової речовини – 333 – 350 грамів тротилу. Заряд заповнював весь корпус гранати крім передньої частини. Як і повинно бути, передня частина заряду мала кумулятивну виїмку але в той час ще не застосовували виїмку у формі лійки (конусу). Виїмка мала напівсферичну форму з металевим облицюванням.

Граната пробивала 30 мм сталевої броні.

Максимальна дальність пострілу становила 140 метрів. Прицільна дальність – 60 м.

Повна маса становила 680 – 700 г., повна довжина – 455 мм. Діаметр корпусу – 64 мм.