Model 9A1 Anti-tank Rifle Grenade

С Ш А

Армія Сполучених Штатів протягом 2 Світової війни мала на озброєнні кілька зразків гвинтівкових гранат та гранатометів. Передусім, вони були створені для метання ручних осколкових гранат за допомогою штатних магазинних та самозарядних гвинтівок, напівавтоматичного та автоматичного карабіна. Найбільш відомий – гранатомет-адаптер AGP M-1A1, що відстрілювався разом з ручною гранатою закріпленому в ньому зажимами. Ще до нього на озброєння були прийняті гвинтівкові гранати M-17 Rifle Grenade та M-9A1 Anti-tank. Вони були першими гвинтівковими гранатами для запуску яких не потрібно було якихось пристосувань. Гранати надівалися трубкою безпосередньо на ствол гвинтівки. Але їх недоліком було те, що для застосування з різних гвинтівок одна і та ж граната не підходила через різну товщину та конфігурацію дульної частини стволу гвинтівки.

Перша з гранат була протипіхотною, а М-9А1 – протитанковою. Бойова частина М-17 – осколкова Mk.2. бойова частина бронебійної створювалася спеціально. Конструкції гранат об’єднувала трубка із стабілізатором. Але через вказані недоліки армія відмовилася від обох зразків на користь адаптера М-1. Проте, М-9А1 і М-17 послужили для розробки і прийняття на озброєння гранатомета М-7, що встановлювався на стволи гвинтівок. Тут пішли таким шляхом – створили різні гранатомети для різних гвинтівок з відповідним кріпленням, а гранати встановлювали на його уніфіковану головну частину.

Відтак, протитанкова Мodel 9А1 RG могла застосовуватися і надалі. Але в цей час (1942-44 рр.) армія США почала масово отримувати більш ефективні реактивні гранатомети і від протитанкових наствольних гранат відмовилися. Уже після війни, дивлячись на досвід європейських армій, до них знову повернулися. А от протипіхотний варіант застосовувався без перерви із гранатометом М-7 ще довгий час.

Армія Великої Британії також користувалася даною гранатою, але власного виробництва та з іншим підривником.

M-9A1 Anti-tank Rifle Grenade (протитанкова гвинтівкова граната) прийнята на озброєння на початку 1940^-их років. Це був один з перших зразків із кумулятивною бойовою частиною. (Plastun : вказую назву гранати з повним визначенням, бо індекс М-9А1 мав і один з варіантів „Базуки“).

М-9А1 активно застосовувалася сухопутними військами, морською піхотою та іншими підрозділами збройних сил США. Метання гранат проводилося, крім магазинної „Спрінґфілд“, із напівавтоматичної „Ґаранд“ з допомогою гранатомета М-7 та карабінів М-1 і М-2 з прилаштованим М-8. Для навчальних потреб виготовлялася „Модель 11А2“.

Граната мала просту і дешеву конструкцію, що складалася з трьох основних частин : корпус бойової частини із зарядом ВР ; корпус підривника ; пускова труба із стабілізатором.

Корпус підривника найміцніша деталь гранати і служить для розміщення самого підривника та з’єднання корпусу БЧ і пускової трубки. Всередині корпусу знаходить підривник ударної дії та детонатор з капсулем-ініціатором. Підривник обладнано запобіжником, що встановлювався зовні. Його виключали перед відстрілюванням гранати. Ударник підривника до зіткнення з ціллю утримувався контр-запобіжною пружиною.

Бойова частина складається з корпусу, металевого облицювання та заряду вибухової речовини. Заряд розміщено у задній частині корпусу і має необхідну форму для створення кумулятивного струменя. Передня частина кумулятивної виїмки закрита металевим конусом. Частини корпусу і облицювання скріплюються разом вальцюванням.

Вибуховий заряд – 113 грамів тротилу або пентолайту, забезпечував пробиття 50-мм стальної броні.

Пускова трубка виготовлялася з тонкого металевого листа. У задній частині вона мала кільцевий стабілізатор.

Довжина гранати – 284 мм. Маса становить 550 грамів. Діаметр повний – 51 мм, корпусу – 48.

Постріл гранатою із зброї з гвинтівковим патроном забезпечував початкову швидкість 55 м/с і дальність до 250 метрів. Постріл з карабінів – до 175 м з початковою швидкістю 45 м/с.