Події початку Великої Вітчизняної війни на південному крилі
радянсько-німецького фронту довгий час висвітлювалися з приховуванням багатьох
фактів. Навіть медаль „За
оборону Києва" була
заснована не відразу після події, а лише 21 червня 1961 року. Медалі „За оборону..." Ленінграда, Севастополя,
Одеси, Сталінграда – у 1942 році, а „За оборону..."
Москви, Кавказу, Заполяр’я – у 1944 році. Пов’язано це з кількома фактами. Головні удари німецької армії проти Червоної Армії були
спрямовані у кількох напрямах. На півночі – через прибалтійські республіки у
напрямі Ленінграду. У центрі – через Білоруську РСР на Москву. Південні удари
розгорталися на території Української РСР двома напрямками : проти Південного
фронту (утвореного з Одеського ВО) і проти Південно-Західного фронту
(переформованого з Київського ОВО). На півночі (з правого флангу) з фронтом
взаємодіяла Пінська флотилія під командуванням контр-адмірала Рогачова Д.Д. Війська Південно-Західного фронту тримали стійку оборону
впродовж кількох місяців і були розбиті внаслідок значного відступу сусідніх
фронтів та ударів німецьких військ з флангів у тил П-З фронту. Було розгромлено
війська цілого фронту. Тільки втрати у живій силі становили до 700 тисяч
чоловік. Разом з п’ятьма арміями та іншими частинами і з’єднаннями фронту було
знищено і його штаб. Доля командуючого військами фронту генерал-полковника
Кирпоноса певний час залишалася невідомою. Лише після виходу оточенців до лінії
фронту стало відомо про його загибель. Залишено величезну територію. Війська
противника отримали перевагу на інших ділянках фронту. Але німецьке командування було змушене зупинити наступ на
московському напрямі у районі Смоленська. Вперше з початку війни війська
Вермахту перейшли до оборони. За планом „Барбаросса" угрупуванням „Північ", „Центр" та „Південь" передбачалося одночасно
у середині липня вийти до Ленінграда, Смоленська і Києва (відповідно). Група
армій „Центр" під командуванням
генерал-фельдмаршала фон Бока 16 липня захопила Смоленськ. Почалася Смоленська
битва. Група армій „Північ" під командуванням
генерал-фельдмаршала фон Лєєба у цей час була на підступах до Ленінграда. Група армій „Південь" під командуванням генерал-фельдмаршала
фон Рундштедта „бліцкріг" завершила з перших днів війни.
Починаючи з боїв на кордоні, війська Південного і Південно-Західного фронтів
відступали більш-менш організовано. Завдавали ворогу контрудари і провели
перший в історії Другої Світової війни зустрічний танковий бій у якому взяло
участь більше 3000 одиниць бронетехніки. 7 липня почалася битва за Київ –
Київська оборонна операція 1941 року, яка тривала 2,5 місяця. Директивою від 30
липня німецькі війська на Смоленському напрямі перейшли до оборони. А за Директивою
від 21 серпня 2-га танкова група Гудеріана і 2-га армія
Вейхса повернули з московського напряму на Україну, щоб одночасно з 1-ою
танковою групою Клейста, яка діяла з Кременчука, нанести удар у тил військ
Південно-Західного фронту. 
Очолювали
Південно-Західний фронт від 22 червня до 20 вересня 1941 року командуючий
генерал-полковник Кирпонос Михайло Петрович, начальники штабу генерал-лейтенант
Пуркаєв М.А. (до липня) і генерал-майор Тупіков В.І., члени військової ради –
дивізійний комісар Риков Є.П. (до серпня) і секретар ЦК КП(б) України
Бурмистенко М.А. 
Перші
дні війни на ділянці фронту мало чим відрізнялися від інших ділянок. Наліт
німецької авіації знищив значну частину літаків на аеродромах. Війська не
перебували у стані повної готовності. Позначалася слаба узгодженість дій та
відсутність належного зв’язку. Стрілецькі дивізії розташовувалися у 3 ешелони і
не мали змоги (часу) надавати одна одній допомогу. До того ж, не були
мобілізованими за станом військового часу. Кількість особового складу становила
близько 8 тисяч замість 14,5 тисяч. Але
завдяки командуванню Київського ОВО і, в першу чергу, генерал-полковника
Кирпоноса готовність військ була дещо вищою, незважаючи на заборону провокувати
противника. Ще перед війною він написав листа Сталіну, де звертав увагу на
концентрацію німецьких військ понад Бугом та їх явну підготовку до війни.
Генерал просив дозволу на евакуацію цивільного населення із зони передбачуваних
бойових дій. 10 червня командуючий округом дав наказ на зайняття позицій в
укріпленнях, що добудовувалися. Та у Москві довідалися і заборонили. Кирпонос
просив дозволу повернути війська з полігонів. Також було заборонено давати з’єднанням
чіткі установки про дії на випадок воєнних дій. Але, мабуть ця пересторога
подіяла на підлеглих. Як відмічають історики, незважаючи на заборону
провокувати противника, Південно-Західний фронт і Балтійський та Чорноморський
флоти Наркомату РСЧФ зустріли напад найбільш підготовлено. Наприклад, у перший
день флот відбив усі атаки авіації і не було втрачено жодного корабля. З початком війни штаб П-З фронту перемістився з Києва ближче
до фронту – у Тернопіль. З Генштабу війська фронту отримали наказ
контратакувати наступаючого противника і відкинути його за кордон у район
польського Любліна. Через неузгодженість дій, а головне – механізовані
підрозділи фронту знаходилися не концентровано, наказ не був виконаний. 22 червня 1 танкова група ударила у стик радянських 5 і 6
армій у напрямі міст Радехів і Берестечко. 23 червня німецькі війська зайняли
м. Володимир-Волинський і наступали у напрямі Луцька. Володимир-Волинський
обороняла 87 стрілецька дивізія, яка протистояла кільком німецьким піхотним і
одній танковій. Дивізія не тільки утримувала рубіж, але й переходила у
контрнаступ відкидаючи противника на кілька кілометрів. Лише після введення
ворогом 13 танкової дивізії він прорвав оборону. Луцьк був зайнятий 25 червня. 23 червня німці вийшли на рубіж ріки Стир, де тримали
оборону частини 9 механізованого корпусу Рокосовського. 24 червня танковий полк
цього корпусу під командуванням полковника Катукова атакував противника, взявши
в полон кілька сотень полонених. У районі Радехова німцям протидіяли підрозділи
15 мехкорпусу. У штабі фронту пропонували відвести війська для організації
єдиної лінії оборони. Але Ставка не дозволила. З’єднання і підрозділи
продовжували розрізнені дії. Часто окремі підрозділи не отримували необхідної
інформації і не мали змоги виконувати накази командування. Випрацювавши пальне
та боєприпаси вони потрапляли в оточення. Основні склади округу /фронту
знаходилися в районі Дніпра. З 24 червня до 30 червня тривала перша в історії 2 Світової
війни велика танкова битва. Вона була проведена механізованими, танковими та
іншими підрозділами П-З фронту в районі Луцьк-Броди-Дубно. Бої проводилися 4, 9,
15, 16, 19, 22 механізованими корпусами та іншими підрозділами протягом тижня.
Німецькі війська прагнули розвинути наступ розклинюючи з’єднання фронту. Радянські
війська мали 3-разову кількісну перевагу в бронетехніці (2500 : 800). Але через
розрізненість дій, майже повну відсутність авіаційної підтримки та інші причини
потерпіли поразку. Тут, чи не вперше, німці випробували на міць броню танків КВ
і Т-34. Коли 6 танків 12-ої танкової дивізії зупинили 40 ворожих. Ці
кілька днів боїв затримали просування німецької армії вглиб країни. Слід зазначити, що 28 червня німецькі війська вже захопили
Мінськ. Вони значно потіснили сусідній Західний фронт і значна частина армій
потрапила в оточення. 30 червня 1941 року командування фронту отримало з Генштабу
наказ про відхід до державного кордону 1939 року і зайняти оборону на лінії старих
укріплених районів (УР). Про оборону УРів описано як в історичній, так і в
художній літературі. Того ж дня (30.06) радянські війська залишили Львів. 2
липня – Івано-Франківськ (Станіслав). Також радянські війська залишили
Тернопіль. Виходити з боїв і просуватися вглиб країни на 2 сотні кілометрів з
протидією німецьких моторизованих підрозділів і під ударами авіації було
нелегкою справою. Німецькі танки прорвали оборону в розривах оборони і
продовжили наступ у напрямі Житомира. 9 липня був захоплений Житомир. Ще одна затримка німецьких військ відбулася силами 5 А під
командуванням генерал-майора М. Потапова протягом 9-14 липня поблизу Новоград-Волинського.
11 липня передові підрозділи німецької 13 танкової дивізії
вийшли до річки Ірпінь, де був рубіж Київського Укріпленого району. Почалася
Київська оборонна операція. На цьому рубежі підготовку до оборони з 30 червня здійснювали
тилові підрозділи фронту, гарнізону та багаточисельне населення. Крім кількасот
кілометрового рубежу укріпрайону оборони столиці, бойові дії продовжувалися на
значній території. 21 липня було залишено Вінницю. Армії вели спротив поблизу
Білої Церкви. У цей час з боями відступали і війська Південного фронту. У середині
липня німецькі війська провели охоплювані удари поблизу Умані. З’єднання
Клейста – з півночі, 17 армія – південніше. Утворився відомий „Уманський котел", у який потрапили
частини і підрозділи армій Південно-Західного і Південного фронтів. Бої
продовжувалися тут до 10 серпня. За німецькими даними у полон потрапило більше
100 тисяч особового складу. Серед них – до десяти радянських генералів, у тому
числі командарми Музиченко і Понєдєлін. Значна кількість солдатів, командирів і
генералів РСЧА загинула. Німці утримували полонених у кар’єрі, тому ця трагедія
відома також як „уманська
яма". Німецьке угрупування, яке вело бої проти Південного фронту,
отримало можливість наступати у напрямі Дніпра для його форсування. Завданням також
було відтіснити радянські з’єднання Південного фронту від Південно-Західного. У
цей час на узбережжі Чорного моря тривала героїчна оборона Одеси. На рубежі оборони Києва почалися жорстокі бойові дії.
Фронтовий удар не приніс успіху німецькому командуванню. Прийнято рішення про
обхід з півночі та півдня. Удар північніше Житомира у тил 5 армії проводили
частини 6 німецької армії. Південніше, у районі Фастова, 1 танкова група і
частини 6 армії завдавали удар по 26 армії. Командування фронту прийняло
рішення провести контрудар з ціллю зупинити наступ противника і дати змогу іншим
підрозділам зробити відхід на новий рубіж оборони. Це завдання було виконано
але частина підрозділів не змогли організовано вийти з під ударів противника. Почалася оборона Києва безпосередньо на підступах до нього.
За час, коли війська фронту затримували натиск ворога, силами інженерних
військ, а найбільше – цивільного населення, були відновлені оборонні споруди
спорудженого у 30-ті роки Київського укріпленого району (КиУР).
Кирпонос і рада фронту вирішили відводити війська на рубіж Дніпра та оборонної
лінії КиУР. Довжина лінії оборони фронту у цей період становила близько 200 км. Безпосередньо на рубежі КиУР (Кубянка – Гостомель – Софіївка
- Пирогово) оборонялися частини 147, 175, 206 стрілецьких дивізій, 2 і 3
повітряно-десантні бригади та інші підрозділи. 165 і 7 механізовані дивізії 64
стрілецького корпусу обороняли східний берег Дніпра. 116 стрілецька та 212 механізована дивізії обороняли
черкаський плацдарм. А з’єднання 26 армії – ржищівський плацдарм. 5 армія діяла на північному заході на стику німецьких груп
армій „Південь" і „Центр". 28, 87, 171 стрілецькі дивізії 27 стрілецького корпусу
захищали рубіж Кухари – Бородянка. У битві за Київ приймали участь частини військ НКВС,
ополчення, авіація, залізничні військ та частини різних підпорядкувань. У важких боях минуло 8 серпня – призначений Гітлером день
проведення параду в Києві. Але 7 серпня командування П-З фронтом направило у
Ставку ВГК запит про відведення військ північного флангу на рубіж Прип’яті. Рішеннями командування передбачалося вести переважно
оборонні та контратакуючі бої. Війська КиУР, 147, 175, 206, 296 сд, 1
повітряно-десантний корпус та інші підрозділи були об’єднані у 37 армію.
Командуючий Південно-Західним напрямом Маршал Будьонний направив у
розпорядження П-З фронту із свого резерву 284 стрілецьку дивізію. Проведений 12
серпня контрнаступ на півдні оборони КиУР увінчався успіхом. Війська фронту
відновили основну лінію оборони і дещо потіснили противника. У ці дні на фронті
вперше застосовано легендарні „Катюші". Німецьке командування
віддало своїм військам наказ про зупинку наступу на Київ. Південніше обороняли Дніпро до 15 серпня 26 і 38 армії. 17
серпня німці почали атакувати в районі Черкас. Протягом 16 – 19 серпня
підрозділи 26 і 38 армій за рішенням командування фронту вчасно закріпилися на
лівому березі. Маршал Будьонний 16 серпня запропонував Ставці відвести
також на нову лінію оборони і війська північніше Києва. Рішення було прийнято
але в результаті неузгодженості та того, що німецьке командування зрозуміло
маневр, підрозділи 27 корпусу не змогли утримати міст через Дніпро. 5 армія, що
встигла переправитися через Дніпро, опинилася під загрозою удару по її лівому
флангу. У другій половині серпня німецьке командування почало
здійснювати план, прийнятий напередодні. Першочерговим завданням було силами
суміжних підрозділів груп „Центр" і „Південь" розбити 5 армію. Основні
удари групи армій „Центр" проводити у південному
напрямі. Вийти на лінію Чернігів – Харків, щоб мати змогу в подальшому вести
наступ у необхідному напрямі. 21 серпня 2-га
танкова група Гудеріана і 2-га армія Вейхса змінили напрямок удару з
московського на південь. Як зазначають джерела, Гудеріан у розмові з фюрером
мав сумнів щодо успіху удару його танкової групи. Але коли йому надали піхотну
підтримку, сильне артилерійське артилерійське та інші забезпечення, то він
завірив фюрера у виконанні наказу. Забігаючи наперед, потрібно сказати, що
разом з іншими німецькими армійськими групами він виконав завдання. Та при
цьому втратив значну частину своїх танків та мотопіхоти. Коли, повернувшись на
московський напрямок, його танкова група не змогла взяти Тулу. Гітлер відправив
Гудеріана у резерв. Для протидії групі армій „Центр"
у цьому напрямі радянським командуванням був створений Брянський фронт.
Спочатку його основою були лише 3 і 13 армії, а потім була передана ще 21 А.
Головним завданням було протидіяти наступу 2 танкової групи з приданими з’єднаннями,
що наступала в напрямі Стародуба і Конотопа в тил Південно-Західного фронту. Командування П-З фронту дало наказ 5 армії захищати підступи
до Чернігова. Брянський фронт із завданням не справився. Між його арміями
вклинилися танки і піхота німців намагаючись вийти до Десни. Оборону тут почала
тримати новосформована, але не оснащена належним чином, 40 А Південно-Західного
фронту. До того ж, її підрозділи не були повного складу. У кінці серпня армії
поставили завдання утримувати оборону північніше Конотопа. Частини армії
вступали в бої розрізнено, протягом кількох діб. Вступ у бої підрозділів 2
повітряно-десантного корпусу 40 армії та частин Брянського фронту на деякий час
зупинили наступ противника. Але відступ під ударами ворога 21 армії погіршував ситуацію. В останні дні серпня армія Вейхса розгорнула наступ проти 5
армії від Гомеля на Чернігів, а частини Гудеріана захопили перші плацдарми на
Десні. 6 вересня радянські війська почали захист важливого залізничного вузла –
міста Конотоп. На головному ударі німців оборону тримали десантники 3ПД корпусу
захищаючи береги Сейму. Тут важкі бої тривали до 17 вересня хоч головні частини
наступаючих просунулися значно вглиб. Вони вже захопили Ромни і прямували до
Лохвиці. У ці дні на південній дільниці фронту ситуація також
погіршилася. 22 серпня війська залишили черкаський плацдарм. Але головний удар
противник намітив у районі Кременчука. 31 серпня 17 армія німців захопила
плацдарм на лівому березі Дніпра поблизу Кременчука і розвивали наступ. 12
вересня Рундштедт ввів у наступ свою 1 танкову групу під командуванням генерала
Клейста. До 13 вересня німецькі війська вийшли на лінію від Дніпра до Оржиці, а
потім до Лубен і Лохвиці. 13 вересня 3 танкова дивізія під командуванням генерала
Моделя з 2 танкової групи Гудеріана підійшла до Лохвиці з півночі. 15 вересня обидва угрупування зустрілися в районі Лохвиці і
кільце довкола більшої частини військ Південно-Західного фронту замкнулося за
200 кілометрів від Києва. Штаб Південно-Західного фронту знаходився у ці дні у
Прилуках. 16 вересня штаб перемістився до Пирятина. Протягом кількох днів ще
продовжувалася оборона Києва з фронту. Та, зрозуміло, що довго ця оборона не
могла тривати. Величезне угрупування радянських військ було відрізане двома
потужними ворожими групами на більше ніж 100 км. На схід від німецьких військ
також не було значних резервів. Чи можна було уникнути цього положення? Так , можна. У чому
ж причина, і хто винен? Не можна звинувачувати одну людину. Зрозуміло, кого.
Але винна система створена цією людиною та ближнім оточенням. Безпосередньо у ті дні причиною поразки є наполягання на
обороні Києва до останнього. Сталін не допускав думки про здачу столиці УРСР – „матері городів Руських". Кирпонос, штаби фронту
і напряму, Жуков, Василевський, Будьонний переконували Сталіна у відведенні
військ і створення нового оборонного рубежу по річці Псел. 10 вересня, коли війська Гудеріана захопили Ромни, Кирпонос
повідомив Ставку телеграмою про обстановку у смузі його фронту і запропонував
відвести війська на лінію річки Псел. Після цього між ним і Маршалом Шапошниковим
відбулася телефонна розмова. Начальник Генштабу повідомив що Ставка вважає, що
необхідно битися на тих позиціях, які займає фронт і ліквідувати прорив
противника у Ромни. По своїй лінії звертався у Москву і начальник штабу фронту
генерал-майор Тупіков. Відповідь була одна. 11 вересня до Сталіна звернувся Будьонний з підтвердження
дійсного стану справ. Але того ж дня Верховний зателефонував Кирпоносу і
наказав : „...Києва
не залишати і мостів не підривати без дозволу Ставки". За наказом Сталіна 13 вересня на посаді командуючого
Південно-Західним напрямом Будьонного замінив Маршал Тимошенко. Прибувши у
Полтаву, де перебував штаб П-З напряму, і оцінивши ситуацію, 16 вересня віддав
наказ Кирпоносу про відхід. Але усний, через начальника оперативного відділу
штабу П-З фронту генерал-майора І.Х. Баграмяна, який перебував тоді у штабі П-З
напряму. Баграмян вилетів через окуповану вже територію на бомбардувальнику до
Гребінки, де дивом приземлився на уже замінованому аеродромі. А потім
автомобілем до штабу фронту у Пирятин. Цей наказ, отриманий уже 17 вересня,
поставив комфронту у незрозуміле положення : відхід потрібно здійснювати
негайно але без дозволу Ставки робити це не мав права. До того ж наказ нижньої
інстанції був усним. Кирпонос знову звертається у Ставку, звідки 17 вересня о
23.40 отримує підтвердження про залишення лінії оборони Києва. І більш нічого.
Штаб фронту на той час мав план організованого відведення військ. Але довести
його навіть до штабів армій виявилося непросто. Інформації про присутність
ворожих сил на тій чи іншій території не було. 5 і 37 армії повинні були відходити у напрямі Лохвиці. 21
армія спрямовувала удар на зайняті Ромни. 26 А – відступала в бік Лубнів. 37
армія, що захищала підступи до Києва із заходу, отримала наказ на відступ
тільки 19 вересня. Частина підрозділів 37 А відходили з боями навіть у Дарниці.
Штаб фронту почав відхід у ніч на 18 вересня у напрямі на Пирятин, а потім – на
Лохвицю. Ввечері 18 вересня штабна колона і підрозділи 289 сд підійшли до мосту
через Удай в районі Пирятина. Там була „пробка" не тільки з військових
частин, а й біженців. Генерал Кирпонос, Риков та частина офіцерів пішки
перейшли міст і пішли далі. Колона машин переправилася тільки зранку і
наздогнати командування не змогла. Попереду були німецькі підрозділи. З’єднатися
вдалося у Городищі. Сюди відійшли інші підрозділи і штаб 5-ої армії.
Всього налічувалося до 3 тисяч бійців, офіцерів і генералів. За кілька годин
німецькі війська почали оточувати Городище. Перекривши виходи, почали сильний
обстріл. Були створені 3 групи, які в сутінках ударили на німецькі прикриття.
Одну з груп очолював начальник опервідділу штабу П-ЗФ генерал-майор Баграмян.
Він отримав завдання пробиватися на міст через р. Многу в напрямі райцентру
(тоді) Сенча. Ця група повинна була забезпечувати просування штабу фронту. Але
підійшовши до слабкого мосту через Многу штабні машини не змогли подолати його
і колона попрямувала вздовж ріки за течією. Баграмян після взяття мосту послав
у штаб фронту зв’язкових. Але вони розминулися вночі із командуванням. У цей час ударні групи підійшли, як і планувалося, до Сенчі.
На мосту через Сулу потрапили в засідку. Групи розділилися на дві частини,
відходячи вище і нижче течії Сули. Група очолювана Баграмяном увечері 21
вересня навела переправу, по якій переправилося близько 5000 особового складу.
На східному березі Сули вся ця маса розділялася на групи по кілька сотень
чоловік для виходу з оточення через Миргородщину. 
Група командування фронту, 5 А, інші підрозділи, ранком 20
вересня підійшли до хутора Дрюківщина, що за 15 кілометрів від Лохвиці. Денний
відпочинок було вирішено організувати в урочищі Шумейкове – зарослому лісом яру
близько 400 м вшир і до 1 км довжиною. Тут зібралося близько 800 оточених.
Переважна більшість – офіцери. Також генерали і червоноармійці. Близько 10 години ранку до урочища підійшли німецькі танки і
піхота. Вони мабуть знали (з повітряної чи іншої розвідки), що там знаходять
радянські війська, бо з ходу почали обстріл урочища. Вогневий наліт проводили і
міномети. За командою, червоноармійці зайняли оборону. По танках били три
протитанкових гармати і бронеавтомобілі. Організованими зусиллями було відбито
першу атаку. Німці відступили в бік села Їсківці, залишивши вбитих своїх
солдатів і 4 танки. Але ситуація була зрозумілою. Німці будуть наступати знову
і знову. Тому необхідно проводити контратаки з метою вийти з оточення. У них
брали участь всі – від рядового бійця до генерал-полковника Кирпоноса. Крім
атак, німецькі війська проводили обстріл урочища з гармат, мінометів і танків.
Сили оточених танули. Під час другої контратаки командуючий фронтом отримав
кульове поранення в ліву ногу. Кирпоноса винесли з поля бою в глиб яру. Через деякий час оточені вже не мали змоги контратакувати.
Вони зайняли позиційну оборону довкола урочища. Ворожі солдати атакували тепер
вже сам яр. Але безрезультатно. Тоді почали масований артилерійський обстріл.
Одна з мін вибухнула поблизу окопу, де перебував комфронту. Біля нього
знаходилися кілька генералів і офіцерів. Цим вибухом були вбиті Кирпонос,
дивізійний комісар Гольцев і ще кілька офіцерів. (Детально про комфронту див. у
статті „Генерал Кирпонос"). До кінця дня німецькі підрозділи продовжували обстріл і
атаки. Серед оточених загинуло багато солдатів, офіцерів. Серед генералів –
начальник штабу 5 А генерал-майор Д.С. Писаревський, бригадний комісар О.
Кальченко, старший батальйонний комісар Сергеєв. Тоді ж загинув і старший
лейтенант Басов А.Г. – ад’ютант Кирпоноса. Вбитих хоронили там же, в яру. Увечері противник відійшов від урочища, залишивши сторожу.
Цим скористалися частина оточених. Виходячи групами по кілька чоловік, їм
вдалося пройти крізь заслони. Але до лінії фронту вийшли далеко не всі. Група
начштабу фронту генерал-майора Тупікова, нарвалася на противника і майже вся загинула.
Генерал Тупіков також. Загинули і члени війсьради фронту Бурмистенко та Риков.
А в урочищі бій ішов і наступного дня. По його закінченні, німецькі солдати
знайшли важкопораненого і контуженого генерала Потапова – командарма-5. Його
вилікували і утримували в полоні до кінця війни. Після звільнення Потапов
продовжив службу в ЗС СРСР. У боях на південно-західному напрямі загинуло і
потрапило в полон багато генералів. Доля близько 15 залишається невідомою. Групи, що не потрапили в оточення у Шумейковому також
прорвалися до лінії фронту далеко не всі. 24 вересня генерал Баграмян вивів свою
групу в розташування радянських військ біля Гадяча. Така справа була і з підрозділами та з’єднаннями всього
Південно-Західного фронту. До 20 вересня вся оборона фронту була розділена
ударами німецьких військ на кілька „котлів". З кількох радянським
підрозділам вдалося хоч частково прорватися. Якщо одні підрозділи виходили в
розташування своїх військ за кілька днів, то іншим потрібно було проходити вже
сотні кілометрів. Частина бійців і командирів, що не загинули і не потрапили в
полон, вливалися в партизанські загони. Частина підрозділів тримали оборону на
своїх позиціях до повного розгрому. Протягом другої половини вересня командування РСЧА приймало
міри для виправлення складного становища. У район дій фронту направлялися
підкріплення. Але вони малочисельні і прибували у місця розгортання в різні
терміни. Німецькі частини в районі Кременчука після удару на Лохвицю розгорнули
наступ на схід в бік Полтави. Місто було захоплене 19 вересня і ворог розгорнув
наступ на Красноград. До кінця вересня лінія Південно-Західного фронту стабілізувалася.
Новим командуючим був призначений С. Тимошенко. Південну частину від Дніпра до
Краснограда обороняла 6 армія Південного фронту. На північ від Краснограда – 38
А, в центрі – 21 А. Північний фас до флангу Брянського фронту обороняли частини
40 армії. Головне завдання – прикриття Харкова, Бєлгорода, Сум. 
Уявімо, що війська П-З фронту вчасно, за першою пропозицією
Кирпоноса, або й раніше (Жуков пропонував ще 29 липня), відійшли на нову лінію
оборони. (У вересні 1943 радянські війська на кілька днів затрималися на цьому
ж рубежі по Пслу. Це після Сталінграда і Курська). Уявімо, що ті армії, які обороняли Київ, розосередилися на
північ і на південь, підсилили лівофлангові та правофлангові армії. У цей час
вони були б значно повнокровними і лінія фронту була б коротшою. Плюс резерви
командуючого Південно-Західним напрямом. І разом з Брянським та Південним
фронтами війська Південно-Західного фронту утримали оборону. Уявімо, що лінія фронту стабілізувалася. Сили наступаючого
противника, якщо і не були б розгромлені, то невідомо, чи наважився б Гітлер
наступати на Москву.
Після війни довгий час радянська влада замовчувала події трагедії.
Навіть місце останнього бою не рекомендовувалося відвідувати у вересневі дні.
Лише в кінці 1960 років ситуація змінилася. Республіканське керівництво України
за клопотанням першого секретаря Лохвицького РК КПУ О. Тарасенка видало
постанову про спорудження меморіального комплексу в урочищі Шумейкове.
Фінансування проекту здійснювало командування Київського військового округу.
Комплекс складається з кількох частин : на узліссі встановлені пам’ятник з
Стелою Слави і Вічним вогнем, Братська могила воїнів ; розміщені в глибині яру
окультурена криниця, з якої пили воду в ті дні, пам’ятні камені з написами, що
пояснюють обставини ; невеликий музей ; постамент з відновленим працівниками
Полтавського тепловозоремонтного і Лохвицького приладобудівного заводів
бронеавтомобіль БА-10, один з тих, що були в розпорядженні штабу фронту.
| 
