Ці події розділені у часі одним роком, вісьмома місяцями. Але, головне і трагічніше, – вони розділені мільйонами солдатських життів. Від тих вересневих днів 43^-го – до травня 45^-го. Кожним днем, кожною годиною, кожною хвилиною. Адже до вересня сорок третього і після нього, кожен клаптик нашої землі политий кров’ю солдата-визволителя і солдата-переможця, сльозами матерів, вдів, дітей і бойових побратимів.

Вдумаймося. Якщо вважати, що СРСР втратив за час війни 27 мільйонів жителів, то (в середньому) кожного з 1418 днів гинуло більше 19 тисяч.

Щоденні бойові втрати становлять більше 10 тисяч. І більша частина з них – невідомі. Умовно. Тому, що документи на полеглих бійців велися у кожній дивізії. Вони зберігаються в архівах. Чомусь, починаючи з 1950^-их років, відносилися до цього байдуже. Йшли перепоховання, встановлювалися пам’ятники, обеліски. А списки загиблих воїнів писалися і карбувалися на стелах невідомо з чого.

Вдумаймося.                                                                                          

При визволенні сіл Малопобиванської сільської ради загинуло 47 воїнів. Про це говорить офіційний документ – „Учётная карточка воинского захоронення". У ньому вказано : кількість похованих – 47 ; відомих – 17 ; невідомих – 30. На основі яких документів – невідомо. Бо ж у архівах є дані на більшість полеглих. До останнього часу вважалося що полеглих воїнів всього сімнадцять. Прізвища цих воїнів – у Книзі Пам’яті, викарбувані на Братській могилі.

З року в рік, десятиліттями, ці імена (17) зачитувались під час мітингів, передавались дітям, онукам, правнукам. Разом з гаслом „Ніщо не забуте, ніхто не забутий". І це у кожному селі, кожному місті. Порушимо цю традицію і відновимо ці славні імена. Імена тих, завдяки кому живемо, працюємо, творимо.

На жаль, і після кількарічної роботи встановити імена усіх воїнів поки-що не вдалося. (Тепер відомі імена 42 воїнів, невідомих – 5). Не вдалося повністю з’ясувати перебіг тих подій. Очевидців майже не залишилося. Та й у їх спогадах оживає лише загальне – страхіття війни.

Пошук ускладнюють ще й інші обставини. Перш за все – територіально-адміністративні. Малопобиванська сільська рада утворена на початку 1997 року, шляхом відділення від Гречанівської сільської ради. До Малопобиванської сільської ради входять три села : Мала Побиванка, Глибока Долина та Пирятинщина. На території земель сільської ради знаходилося також село Рудка Степова, яке зникло з початком 1980 років. З 1925 по 1958 рік Мала Побиванка, Глибока Долина, Рудка Степова належало до Глибокодолинської сільської ради. Село Пирятинщина у 1920-40 роки підпорядковувалось Русанівській або Лучанській сільським радам (Сумська область), а потім – Глибокодолинській та Гречанівській. Всі чотири села періодично входили до Сумської, Полтавської, Харківської областей ; Гадяцького, Роменського Липоводолинського районів. І, відповідно, призов на військову службу та мобілізація проводилася різними РВК.

Територія сучасної Малопобиванської сільської ради визволена підрозділами 161 та 253 стрілецьких дивізій та підтримуючими частинами. Обидві дивізії входили у склад 40 армії (командуючий армією – генерал-лейтенант Москаленко К.С.). Точної дати визволення ніхто не пам’ятав і 30 років тому. На мою думку – 11 вересня (811 день війни).

У 1970-80 роки у нашій місцевості пошукову роботу проводив вчитель трудового навчання Глибокодолинської школи Заїка Петро Сільвестрович, – син загиблого фронтовика Заїки Сільвестра Саковича. На жаль, матеріали його роботи втрачено. Відомо про встановлення даних лейтенанта Зінченка Олексія Івановича, командира мінометного взводу 981 стрілецького полку 253 сд. Було налагоджено зв’язок з його родиною, яка відвідала місця, за які віддав життя офіцер. Також Глибоку Долину відвідала дочка старшого лейтенанта Бусигіна Олександра Іоновича. Один з його останніх „трикутників" дружині і дочкам зберігся у школі. Зі шкільних років я пам’ятаю про приїзд одного з визволителів (80^-ті рр.). Це був ветеран-танкіст.

У 2007 році Глибоку Долину відвідали з далекого уральського міста Асбест брати Швецови – онуки загиблого воїна 981 стрілецького полку 253 дивізії Тарабаєва Павла Петровича.

З моменту встановлення пам’ятника і до 2011 року Братську могилу доглядали учні та працівники Глибокодолинської школи. Педагогічним колективом готувалися урочисті заходи, мітинги до дня Перемоги та інших свят. 31 серпня 2011 року школу закрито.

Імена воїнів-визволителів встановлено і офіційно підтверджено у травні – червні цього року. Документи про загиблих бійців 161 дивізії встановив Лебідь Олексій Григорович, онук воїна-визволителя Лебедя Миколи Івановича.