Олесь ГОНЧАР
03.04.1918 – 14.07.1995
Олесь Терентійович Гончар (Олександр Біличенко, по народженню) – постать 20 століття. Ім’я цієї людини стоїть в одному ряду з визначними іменами української та світової літератур. Але не тільки він відомий як літератор.
Письменник, літературний критик, громадський діяч, ветеран 2 Світової війни. Трудову діяльність розпочинав кореспондентом районної газети та вчителем.
Нагороджений багатьма бойовими та трудовими орденами і медалями : ордени Червоної зірки, Слави 3 ступеня, Вітчизняної війни 1 ступеня, 3 медалі „За відвагу“, „За оборону Києва“, „За взяття Берліна“.
Літературну діяльність розпочав у 30-ті роки минулого століття. На фронті вів щоденники і писав вірші. Зачинатель творчості „про війну“.
Лауреат Сталінської/Державної, Ленінської премій СРСР, перший лауреат премії імені Тараса Шевченка, Герой Соціалістичної Праці СРСР, Герой України, академік Академії Наук України, голова Спілки письменників Української РСР (1959-71рр.), секретар правління Спілки письменників СРСР (1959-86), кавалер „Почесної відзнаки Президента України“.
Голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру.
Зрозуміло, що на даний час до більшості цих регалій можна відноситися інакше. Але можна судити й як звичайного письменника та людину. Хто не прочитав хоч кілька його творів, судити важко.
100-річчю з дня народження письменника відкриваємо цикл статей.
Творчість Олеся Терентійовича Гончара в літературі – це шлях безперервних пошуків, це донесення до читача того пережитого, того вистражданого, того побаченого в різні періоди свого життя.
Мова творів Олеся Гончара має свій оригінальний неповторний стиль, найважливішими ознаками якого є : органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу, філософське заглиблення у найскладніші проблеми сучасності, ліричність образів, постійні пошуки позитивного ідеалу. Слово письменника багате на гумор, насичене простою і живою народною мовою.
„Мова Олеся Гончара нагадує мені ту поліфонію літа, ту щедрість теплого серпня, його дозрілість і силу. Просто він весь належить мові, її красі і непоступливості, її ранковій чистоті і джерельній дзвінкості. ...В мові письменника все поєднується в дивному суголоссі, все грає і бринить, і все вібрує і тривожить. ...Все поступається тоді перед силою сил, перед мірою мір, перед звабою манливою і магічною – перед його таємничістю Словом.“ – І. Драч.
Великий і складний шлях Олеся Гончара в літературі. Великий і складний його шлях у житті. Твори письменника у СРСР видавались більше 300 разів, загальний їх тираж сягнув за кілька десятків мільйонів примірників. Та не все було так добре. Олесь Терентійович завжди мав свою думку на ті чи інші події і висловлював її відкрито та відверто.
Часто, мабуть у кожному великому чи малому його творі, читач відчуває думку, що була у протиріччі з тими законами, що існували в державі комуністичного світогляду. І висловлювання цих думок могло принести різні, великі чи малі неприємності. Багато творів Гончара відзначені на найвищому рівні : державними преміями, високими нагородами для автора. А за деякі – письменник зазнавав нещадної критики.
Олесь Терентійович виступав проти тих негативних і, часто, згубних процесів, які проводила тодішня влада : голодомор, геноцид українського народу. Проти тих, що заставляли ріки текти у зворотньому напрямку, нерозумно створювали штучні моря, затоплюючи села та чорноземні поля.
Крім романів, повістей і новел, Гончар створив кіноповість „Партизанська іскра“, сценарії художніх фільмів „Таврія“, „Тронка“, „Абітурієнтка“, „Все перемагає любов“. Але, хто пам’ятає, коли вони виходили на екрани. Також не екранізовано творів Олеся Терентійовича, навіть з тих, що відзначені на державному рівні.
Олесь Гончар широко зображував патріотизм, інтернаціоналізм. Та головні його герої – українці.
„З е м л я ч к а“
В країні скелястій, країні убогій,
У горах високих, найближче до бога,
Де жити не хочуть і сірі тумани,
Де тільки гуляють вітри та бурани
Та, гір цих самотніх самотня цариця,
У небі ясному кружляє орлиця, –
Сьогодні, як видиво рідних степів,
Тебе я на скелі зустрів.
Косинка біленька, з пакетами сумка,
Подряпані руки в засохлій крові.
Втомившись, присіла, сухар собі хрумка,
Як білка горіхи свої лісові.
Дивлюся на тебе, а бачу Украйну,
Сміюся до тебе, а плачу в душі.
Усі мої втрати, і болі, і тайни
Ти в сумці принесла в ці гори чужі.
І де б, його герої не перебували : у таврійських степах чи полтавських полях, у Карпатах чи Альпах, на берегах Дніпра чи Дунаю, – скрізь вони бачили красу рідної землі, линули в думках до неї з чужини, порівнюючи румунські чи словацькі села з українськими.
Це також один з приводів для невдячності письменнику з боку влади.
| 
