Олесь Гончар. Сторінка третя :
„П р а п о р о н о с ц і“
Знамено полку
Я завтра їду в Україну,
Яку покинув так давно.
Цілую, ставши на коліно,
Своє полкове знамено.
Дивлюсь на нього я востаннє
В прощальній мовчазній журбі.
Всю кров мою, мої скитання
Воно зібрало у собі.
Мій стяг ! Моя червона птице,
Усе з тобою ожива.
Вже бачу : хмарою куриться
Шляхів нестямних курява.
Вже бачу : стоїмо по груди
В траншеях в крижаній воді.
Ані хвороби, ні простуди,
Ні сталь – не брали нас тоді.
Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена.
Прощай, мій стяг, і не тьмарися :
На багрянім твоїм крилі
У дзвоні, в зойка пронеслися
Моїх поривів кораблі.
Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано – все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе !
Вірш написано поетом у листопаді 1945 року. А грудневої ночі, того ж року, демобілізований старший сержант Гончар повертається додому, в Україну. Жахливі картини війни пропливають перед ним під стукіт вагонних коліс. На угорській землі він втратив друга, молодого офіцера... А ще стількох ..?
У Харкові Олесь зустрічається з однокурсниками, що вціліли на фронті. Серед них – Григорій Тютюнник, земляк і письменник. Але у Харкові Гончар не залишився. Олесь переводиться у Дніпропетровський університет і поселяється на робітничій околиці міста – Ломівці, у багатодітній сім’ї старшої сестри Шури.
Олеся влаштовують в одній з кімнат. Спав прямо на дошках : під голову і боки клав два мішки, набиті соломою, вкривався шинелею. Та головне, була свічка-карбідка. Пізніше Олесь Терентійович згадував : „Так, ця хата й справді була теплою. І гріла вона не стільки плиткою, розжареною до червоності, стільки теплом людської щирості, турботи, доброти. Демобілізований фронтовик був оточений тут увагою, для нього зовсім незвичною. ...Сестрин чоловік не забуває щовечора зарядити карбідом лампу, щоб її вистачило на цілу ніч, і навіть діти намагаються не галасувати, коли сідаєш до праці. Вечорами сходяться сусіди. І хоч студент-фронтовик нікому не відкривав своїх задумів, та, певне, впертість, з якою він працював, мимоволі викликала повагу всіх цих людей до його нікому ще не відомої літературної праці. Очевидно, саме навколишнє життя, трудівницьке середовище створювало тут чудовий робочий настрій“.
Сестра Шура не могла залишитись байдужою до братового писання.
– Про війну, – мимоволі визначила вона об’єкт братової творчості, якій він віддавався до нестями. Коли ж засинав, то стогнав. Шура стурбувалась, до лікаря сходити радила. Олесь відповідав : „То, сестро, війна з мене виходить“.
Поспішає Олесь Терентійович вилити на папір свої спогади. Написав новелу „Модри Камень“. За сприяння Петра Панча її надруковано у журналі „Україна“.
Після виходу в світ найромантичнішої у його творчості новели „Модри Камень“ деякі критики звинуватили автора у зраді Батьківщині. За радянськими законами воїн Червоної Армії не міг закохуватися в іноземку. Почалися гоніння. Це був перший напад на письменника за вільний виклад своїх думок. На безкінечних комсомольських і партійних зборах Олеся жорстко критикували і опрацьовували. У особливо важкий момент у нього, навіть, з’явилась думка про самогубство.
Та, як пізніше було написано Олесем Терентійовичем : „Я сперся на тендітне дівоче плече“.
Із щоденникових записів :
22.06. 1946 року
Здав останній держекзамен. На „п’ятірку“. Отже, всі чотири курси – „п’ятьорочні“…
...Я, очевидно, оженюся, бо ночі дуже чудесні, дуже запашні, і я зустрічаю світанки в саду. А вдень ходжу не по землі, а бреду весь час в рожевому океані по саму шию. Він затопив усю землю і хлюпає, хлюпає весь час вище пліч мені духмяними хвилями. Це буде або величезне щастя або розчарування назавжди. Але ні, воно не може бути розчаруванням ! Я зачарований наскрізь, в крові, навік !
Головним задумом письменника було – написати великий твір про війну. Адже там, на фронті, Олесь поклявся : „Якщо тільки залишусь живим. Я напишу. Це обов’язок : розповісти про товаришів. Живих і мертвих“.
Із щоденникових записів :
25.07. 1946 року
…Прилетів з Києва щасливо, зустрілися з Валентиною – чудово. Отже, я зараз щасливий диявольськи. Нікуди не ходжу, нікого не бачу, нічого не чую. Прикувався до стола, як Прометей-доброволець або доброволець-каторжник. Працюю над повістю, яка замість „Стрілки“ раптом перетворилася в „Альпи“.
Із фронтових записників :
17 травня 1944 року
Все ще стоїмо перед системою укріплень. Обстрілює сопки й дороги, а село щадить. Снаряди летять над нами через село, далі.
Бачив картину ,,Фронт“. Багато правди про 1941-й... Риємо бліндажі в саду під білими розкішними яблунями.
Гірський етюд
Мов дівчата худенькі, ялини
Розбрелись по безплоддю гір.
Дерев’яна гірська хатина,
Чорних буйволів повен двір.
І хазяйська дочка-мадярка
Виносить мені молока.
Усміхнулась до мене жарко,
Та усмішка її не така,
Як у тої, що десь у школі
Перед дітьми сумна стоїть, –
Від мене, від скель цих голих
На відстані цілих століть.
За свідченням автора, фронтові поезії несуть у собі зародки тих образів, що згодом дістануть свій розвиток у трилогії „Прапороносці“. „Поетичний пунктир походу“, – авторське слово про свою поезію.
Невдовзі Олесь закінчує роботу над книгою „Альпи“. У квітні 1946 року редактор журналу „Вітчизна“ Юрій Яновський схвалює до друку перший великий твір про Велику Вітчизняну війну. Одночасно письменник-студент завершує навчання, успішно захистивши дипломну роботу „Новели Василя Стефаника“, і вступає до аспірантури Академії Наук УРСР і переїжджає до Києва.
Наступного, 1947 року Олесь Терентійович завершує роботу над книгою ,,Голубий Дунай“ і дістає визнання Остапа Вишні : „Ви ввійшли в літературу як справжній, хороший, ласкавий письменник“.
У цей час проходять зміни і в особистому житті. Олесь Терентійович одружується. Валентина Данилівна на все життя стає його вірною подругою і помічником письменника.
Цього ж, 1947 року з’являється і новела „Весна за Моравою“.
Весь час Олеся непокоїть газетна замітка про подвиг полтавських підпільників в роки німецької окупації. Гончар їде в Полтаву, вивчає документи про організацію „Нескорена Полтавчанка“, знайомиться з батьком Лялі Убийвовк. 1947 року виходить друком художньо-документальна повість „Земля гуде“.
У новій книзі автор описує підпілля у Полтаві, зв’язок його з підпільним центром та партизанськими загонами, що діяли на території області ; доносить до читача образи Лялі Убийвовк, Бориса Серги, Сергія Іллєвського, Марійки-Веснянки керівника підпілля Кондратенка, командирів загонів та партизанів.
Згодом Олесь Гончар напише і кіноповість „Партизанська іскра“ про підпілля в південних степах України.
Та автор наполегливо працює над третьою, останньою частиною свого роману. І книгою „Злата Прага“ Гончар завершує роман-епопею „Прапороносці“. „Злата Прага“ вийшла друком у 1948 році.
Роман перекладено на багато мов, як у СРСР, так і за кордоном.
Кілька разів твори Гончара, у тому числі і Прапороносці виходили друком і в Україні за часів Незалежності
Одне з останніх видань
Сюжет „Прапороносців“ побудовано так, як зумовлено життєвим матеріалом, покладеним у його основу. У трилогії послідовно розповідається про події Великої Вітчизняної війни протягом останнього її року. Можна стверджувати, що роман автобіографічний, хоча в книзі немає героя, який би повністю нагадував автора в роки війни.
Головні персонажі „Прапороносців“ – воїни мінометної роти однієї з частин Радянської армії : Брянський, Черниш, Сагайда, брати Блаженки, Хома Хаєцький, Маковей, інші воїни. Також головними героями виступають бійці та командири полку – підполковник Самієв, майор Воронцов, Шура Ясногорська, сержант Козаков, Вася Багіров.
Одні з персонажів : Черниш, Козаков, Сагайда, Маковей, Воронцов, Самієв та інші проходять у романі від початку до останньої сторінки. А дехто, як Брянський, Ясногорська, Саша Сіверцев, Гай, Кармазин, – залишали сторінки твору, як залишають воїни свої частини, – їх викреслюють із списків бойові рани або смерть. Немало у трилогій і епізодичних персонажів – комбат Чумаченко, Ференц, Сперанський.
Героїв Гончара об’єднує свідомість свого обов’язку перед Вітчизною. У романі панує атмосфера людяності, щирості.
| 
