Олесь Гончар. Сторінка сьома :
Б л а в а т и й о г о в и с о к о г о н е б а
Роман Олеся Гончара „Твоя зоря“ вийшов друком 1980 року. Сюжет його також подібний до сюжетної лінії „Циклону“. Роман складається з двох частин – „Подорож до Мадонни“ та „Перед світлофором“. У спогади своїх героїв автор вклав власні спогади про роки дитинства та юності.
Головний герой твору – мужня людина, герой-пілот в роки Другої світової війни. Складна його життєва доля : „…і польотів було, і приземлень… Крізь які хащі доводилось пробиратись людям нашого покоління…“, – говорить Кирило Заболотний.
Після війни пілот стає дипломатом. Весь світ відкрився перед ним. Нелегка дипломатична служба. Але знаходиться час для спогадів та роздумів. Спогадів про пройдені шляхи, війну, допомогу простих людей пілоту, що втратив літака в бою з ворогом та був поранений. Спогадів про життя до війни, страшні роки голодомору та репресій. Думки Заболотного – про майбутнє всього людства, відвернення загрози війни та екологічних катастроф.
 
На жаль, це був останній роман Олеся Терентійовича. Хоч, задуми були.
Із щоденникових записів :
03.07. 1983 р.
Творчий процес схожий на ланцюгову реакцію. Тільки розщепи ядро – вже ринуло, пішло, не вбгаєш, не обіймеш… Давно не відчував такого щастя ! Пишу роман про Яворницького та Колосовського – в синтезі. „Великий луг“ – назва поки що умовна, а хотілось би зберегти.
Може це твій лебединий спів ?..
За одну ніч храм роману вибудувавсь, виникла як із чуда вся його архітектоніка…
18.07. 1983 р.
Не перший рік живу з бажанням написати роман про Юрія Кондратюка. Ще відтоді, як друзі надіслали мені першу публікацію про нього в „Сибирских огнях“. Мов я тоді необережність у запалі поділитись у Коктебелі – в колі киян – цим задумом, і землячок, ні слова не проронивши, одразу ж це „позичив“ і невдовзі вже з’явилась п’єса про вітряк…
Хто він був насправді, той загадковий геній ? Чому йшов здебільшого по периферії життя, чому минув столичні університети ? Якщо під цим іменем приховувавсь денікінський юнкер Шаргей, то чому в 30-х роках його звідкись там виганяли „за український націоналізм“ ?
Безліч загадок, безліч неясностей… Пунктиром ледь проглядають у цій легенді Полтава, Кубань і містечко Сміла, а перед тим, раніше – навіть колегія Галагана…
20.07. 1983 р.
За день (та за ніч) написав оповідання, яке матиме назву : „Геній в обмотках“. Художня імпровізація на тему Юрія Кондратюка. Хай буде хоч у такій формі, якщо не вдасться написати роман.
Олесь Гончар багато разів бував за кордоном : Греції, Туреччині, Болгарії, Чехословаччині, Канаді, Японії, Китаї, США, Індонезії та багатьох інших країнах. Побачене описував у книгах нарисів : „Зустрічі з друзями“ /1950 р./, „Китай зблизька“ /1951 р./ та інших публіцистичних творах. У повні зібрання творів письменника входять його статті та виступи літературознавчого, літературно-критичного спрямування про Котляревського, Шевченка, Лесю Українку, Стефаника, Тургенєва, Гоголя, Достоєвського, Горького, Довженка, Тичину, Сосюру, Остапа Вишню, Малишка, Симоненка, художницю Катерину Білокур.
До літературознавчих праць Майстра слова також належать – „Про наше письменство“ /1972 р./, „Письменницькі роздуми“/1980 р./ „Не зробімо зла“ /1989 р./, „Саморозквіт нації“, „Чим живемо. На шляхах до українського Відродження“ /1991 р./
Довгі роки Олесь Терентійович був головним редактором журналу „Вітчизна“.
Олесь Терентійович був головою українського республіканського комітету Захисту Миру, членом Всесвітньої Ради Миру, Почесним доктором Альбертського університету в Канаді.
Міжнародним центром у Кембриджі Олесь Гончар визнаний „Всесвітнім інтелектуалом 1992 – 1993 років“.
За життя Олесь Гончар був увінчаний багатьма нагородами і лаврами : 3 Державні премії, Ленінська, Шевченківська премії ; депутат ВР СРСР та УРСР, України ; Герой Соціалістичної Праці ; багато зарубіжних нагород ; Академік Академії Наук ; Секретар Спілки письменників Союзу, голова Спілки письменників Української РСР. Саме за 12 років його головування нікого не було виключено з Спілки. Гончар повернув у літературний обіг „Чотири шаблі“ Юрія Яновського, видав роман „Вир“ Григорія Тютюнника, домігшись надання автору Шевченківської Премії.
Із щоденникових записів :
04.09. 1981 р.
…Найнещадніша нація з-поміж усіх – це ми. В жодній республіці немає руйнувань у таких масштабах, як тут… Привезли грузини Мольєра, вже афіші і раптом : „Ніззя“. Тартюф упізнав Тартюфа… Кальдерона поставив молодіжний театр – зняли ! Альтанка стоїть на горі на святій, – чого вона там ? Щось нагадує ? Змести, вирвати з корінням… Серед вандалів жити, серед душителів та нищителів. Серце обливається кров’ю день у день – за що така кара із кар ?
14.09. 1981 р.
Почати б так : не будьте жорстокими, бо можуть прийти ще жорстокіші, не на силу кулака покладайтесь, а на силу справедливості, – в ній порятунок…
Як для окремої людини, так і для цілих народів надійними є тільки розум, терпимість, велич душі. Розсипались імперії Македонських та Цезарів, зоставалась Сократова мудрість : людиною будь !..
Чорнобильська трагедія, події 1990 року остаточно переконали Олеся Гончара, що йому не по дорозі з тими, хто вигубив український цвіт в 1918 році, хто затероризував українську інтелектуальну освіту у 1929 році, хто організував і здійснив геноцид українського народу в 1933, хто споганив страдницький подвиг його покоління і всього народу, пославши на Злату Прагу танкові армади в 1968, хто в таємних катівнях винищував патріотичні сили народу, руйнував духовність, хто закликав у 1990 році направити танки на голодуючих студентів у Києві.
Одним з перших в Україні Гончар підніс голос за демократизацію суспільного національного життя, стояв біля джерел і благословляв відновлення „Просвіти“ та створення Народного Руху України. Йому випала велика честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю народу.
Хочу продовжити словами відомого журналіста Івана Бокого :
…але небагато людей знає, що він жив у постійному конфлікті з часом, із владою, і, може, навіть, із самим собою, що природно для художніх натур. Він бачив у житті багато такого, що сприймав як наругу над людиною. Його нагороджували і боялись. Його пригрівали і критикували. Він не був пестунчиком долі, хоч вона йому багато й дала. І передовсім – могутній талант. Критика ранила його не тим, що критикувала, а що била його по найдорожчому – його болю за народ, за людину. Але все це відшуміло, він з усіх битв вийшов переможцем. Не силою влади. А силою таланту.
Мусимо тільки пам’ятати, що нас хочуть позбавити його вірності і віри в майбутнє України. але з нами його чистота, його пройняте озонною свіжістю слово, приклад його подвижницького життя. Будемо жити у блаватах його високого неба – збудуємо себе для життя, гідного України, яку він закликав берегти з останнім своїм подихом.
Як свідчать лікарі, останніми словами Олеся Терентійовича були : „Україну бережіть!“.
Пророчий вірш „Україні“ написаний 23-річним Олесем у Харкові в тяжкий для нашого народу 1941 рік :
Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає.
Та все ж люблю тебе, ясна.
Як гнаний син нещасну матір.
Тобі, по краплі всю до дна
Готовий кров свою віддати.
І не страшить мене Сибір
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір :
За тебе встануть ще мільйони.
І лицемір’я упаде,
І славословіє кожне.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я України…
Слова актуальні в наш час.
Помер Олесь Терентійович Гончар 14 липня 1995 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. 2005 року Указом Президента України Віктора Ющенка Олесю Гончару присвоєно звання Героя України (посмертно).
×××
Ваша усмішка – Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку – ватру вуст –
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат ?!
Так, я кажу тут лише про людину
І знамено людини – про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі,
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замилувану.
Та дивна усмішка, то дивна дивина
Живе як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздові вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена.
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем – він Вам квіти,
А Ви йому усмішку з вуст з вуста…
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава – очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві,
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно – ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчиним.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитий.
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось – будем жити..
Іван Драч.
| 
