Олесь Гончар. Сторінка шоста :
Б е р е ж і т ь с о б о р и в а ш и х д у ш !
Краще не жити, ніж жити фальшиво.
/із щоденникових записів/
Неможливо не згадати про роман Олеся Терентійовича Гончара „Собор“, доля якого відрізняється від усіх інших романів та великих творів письменника. Це був перший в радянській літературі твір такого об’єму, де говорилось негативно про тодішню тоталітарну владу. „Собор“ посягнув на основи системи.
Створенню „Собору“ передували події, що відбувались у самому житті країни. Після періоду, що називався „хрущовською відлигою“, знову настали часи наступу на передову інтелігенцію, на процеси національного відродження, розправи з „інакомислячими“.
Із щоденникових записів :
1966 рік
Звідкись : В очах наших поневолювачів кожен, хто розуміє трагедію нації, вже є державним злочинцем.
Коли вже писався „Собор“, Гончар зробив ґрунтовну і гострополемічну доповідь на 5 з’їзді письменників України, яка називалась „Думаймо про велике“. Він виступив палким патріотом, непримиренним захисником інтересів державності України, її народу, його скарбів, матеріальних і духовних. Олесь Терентійович торкнувся найболючіших питань тогочасного розвитку українського мистецтва, стану освіти, збереження української мови в Україні, питань екології, збереження історичної пам’яті народу, говорив про повернення творів В. Винниченка, П. Куліша, Б.-І. Антонича. На той час такий виступ був виявом справжньої громадянської мужності і відваги.
У тому ж, 1966 році Олесь Гончар категорично відмовився взяти участь у комісії відомих творчих і наукових осіб, яка підготувала б гучний процес над такими шістдесятниками, як І. Світличний, І. Дзюба, подібного до процесу 30-х років.
Із щоденникових записів :
29.01. 1966 року
Був на розмові в Ш-та, зробив заяву про відставку. Розмова важка. Як з бетоном. Але висловив усе, що накипіло. І за всіх – і за старих, і за молодих. Тепер ждати з якого боку буде мстивий і злобний удар.
…давалось зрозуміти, що ще не пізно й поправити становище. Який тупий і жалюгідний шантаж! Та плювати мені на всі чини, якщо їх треба добувати ціною свободи – свободи художника!
Розправа не забарилась прийти. Вона вже вчинена. Від сьогодні я вже не член ЦК. Виступом проти репресій накликав репресії на себе. Що ж, у наших умовах, здається, інакше й бути не могло. Ці люди знають лише один спосіб розмови з тими, хто має на якісь речі свій погляд, свою думку і хоче відстоювати її.
31.01. 1967 р.
Дай, Боже, вивершити „Собор“! Хоча б нічого не сталося… А дух є, робота радує, все наче виростає само!
…Ненавиджу тупих, самовдоволених, великих горлянками та черевами і дрібних духом, пігмеїстих думкою. Не хочу пастись на їхніх пашах. Не хочу бути біля їхніх корит. Іду з ними на бій.
І книга ця – моя ненависть до них, моя любов до іншого – до святого в людині.
05.02. 1967 р.
Зближується все, з плавень сарматських, з Новомосковських напливає собор. Ломівка стала Зачіплянка, все, змістившись в просторі, зблизилось, зажило вже у новій поетичній географії, в нових взаємозв’язках, і почуваєш, як із цих зближень, реальностей, із твоїх уявлень, фантазій і візій виростає щось єдине, народжується ота моцартівська гармонія мистецтва…Буде „Собор“!
Після „Альп“ жодна книга не писалась так „запойно“, як „Собор“. Мені помагає вища сила. Назову її по-давньому : Бог. І дякую їй.
10.01. 1967 р.
Скаржаться літератори, що все більше „навуходоносорів“, підслуховувачів, що в’язнуть, липнуть з провокаційними розмовами… Гидко це, ганебно. І що гірше – по їхніх убогих, викривлених доносах – не по книгах! – дехто тільки й вивчає нашого брата…
На самому початку 1968 року „Собор“ було видано. Новаторство Гончара полягало у введенні в структуру роману голосу козацького минулого і його невтомного дослідника, геніального історика Дмитра Яворницького, також не визнаного владою.
Це було не тільки відверте і пряме орієнтування на демократичну спадщину першої республіки – козацької Запорозької Січі, а й перше в українській радянській літературі злиття ідеалів Січі і сьогочасного національного відродження. Роман відразу ж завоював популярність.
І влада зробила все, щоб про „Собор“ забули. Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань роману й автора, твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років.
Із щоденникових записів :
27.03. 1968 р.
Був у Першого. „Собору“ він, каже, ще не читав. Але чув багато. З гіркотою зауважив, нібито Ватикан „збирається використати в антисоціалістичних цілях“.
Книжка моя є в продажу чи нема – не розбереш. Коїться щось загадкове.
29.03. 1968 р.
Був сьогодні Пленум ЦК (України).
Ватченко…мішав із землею „Собор“. На нього й не дивую.
В залі зажадали крові.
Книжку й так цідили крізь пальці, а зараз, мабуть, і зовсім припинять продавати. А через три дні ювілей, 50 років. Оце „привітали“ тебе… Хоча на читачів гріх скаржитись, вони не забули : йде багато листів, телеграм... І сьогодні ж, в цей самий день, коли там „Собор“ обкидають брудом, в „Літературній Україні“ стаття „Собори душ людських“ Олеся Лупія, в якій молодий письменник пише, що цей твір – свято української літератури. Аж так.
В університеті, кажуть, викладача, який лайнув „Собор“, студенти тупотом зігнали з трибуни.
03.04. 1968 р.
П’ятдесят. Дожив до літ, що на фронті здавалися фантастичними.
12.04. 1968 р.
Цькують. Буквально на другий день після ювілею оскаженіли знов. Особливо за вельзевулів. Хоч пояснено, що малося на увазі одного, проте шапки загорілися на кількох одразу… Цькують, отруюють життя. Не гребують нічим.
03.05. 1968 р.
…Цькування наростає.
Газети відхрещуються від вчорашніх позитивних оцінок. На партактивах улюлюкання, в областях переслідують за одне лише знайомство з автором „Собору“… Багато гидоти. Від часів Кагановича література не зазнавала таких озлоблених цькувань.
17.06. 1968 р.
Цькування продовжується. з’явилось чергове дацзибао в „Известиях“. З гидкими натяками, з безсоромними фальсифікаціями. Дарма, що книжка ще не вийшла в перекладі й російському читачеві невідома. Дива.
20.08. 1968 р.
Мордують знову. Цього разу – Ляшко. За промову на ювілейному вечорі… А головне : кайся в „помилках“, допущених у „Соборі“… Чотири години тривали тортури. Жити не хочеться.
Назавтра наші танки мають вступити в Прагу. Світ переповнений драматизмом.
02.09. 1968 р.
…Десь Перший нібито сказав на мою адресу : „Зламаєм ! Я бачив, як він під час розмови поблід…“.
Зламаєм… Так я вам потрібен зламаний ? Дивна логіка. Більше личила б не людині, а хижому звіру…
Боже, дай мені сили на все, що мене жде.
І тільки у 1987 році, коли настали інші часи, „Собор вийшов вдруге, але у початковій, авторській редакції – вперше.
А у ті важкі часи Олесь Терентійович розпочинає нову роботу.
Із щоденникових записів :
27.03. 1968 р.
Може, замість „Холодна гора“ дати назву „Незломність“ ? перевести в духовну сферу ? Та й дуже це актуально. В усіх смислах… Хоча з попередньою назвою шкода розставатись. Є в ній суворість, епічність…
Крім творів великого об’єму, багато створено Олесем Терентійовичем і творів інших жанрів : новел, оповідань, повістей. Деякі з повістей („Стокозове поле“, „Земля гуде“) ми вже згадували. Слід сказати і про інші.
„Микита Братусь“, 1951 року видання, – змальовано образ людини-трудівника, що всю Землю мріяла перетворити у квітучий сад. „Щоб світився вогник“ – повість про вірність у людських почуттях, ставлення до своїх обов’язків, відповідальність. Повість написано у 1954 році.
У 1973 році опубліковано чи не найвідомішу повість „Бригантина“.
Письменник підняв питання вирішення проблем виховання підростаючого покоління. Показано нелегку працю вчительської професії на прикладі одного педагогічного колективу. Перед читачем розкрито піклування держави про дітей. Але Олесь Терентійович приховано зобразив інший бік проблеми.
Мати головного героя повісті Порфира Кульбаки не може приділяти належну увагу вихованню сина через зайнятість на роботі. Вона передова трудівниця. Але ж, діти повинні виховуватись у сім’ї.
Вже також згадувалась передостання повість Олеся Терентійовича Гончара – „Далекі вогнища“.
Новелам та оповіданням великого Художника слова можна присвятити не одну сторінку нашого журналу. Але зупинимось на проблемах, які піднімав автор у них.
Не випадково ж, з уст Олеся Терентійовича якось спурхнуло :
– Кажуть : „ото, щоб не брав так близько до серця“. То для чого ж тоді серце?
Сам він свого серця не щадив, широко розкривав його до чужого болю. Воно вбирало в себе не тільки привабливість кожної травинки, досконалість птахів чи мудрість бджіл, – все те, що становить багатющий сіт довкілля, але й вселюдські соціальні, економічні та національні турботи.
Та чи не найважливішою, найпекучішою для нього була проблема екологічна, найщільніше пов’язана з проблемою миру на Землі.
Йому боліло те, що „…Україна, колись квітуча земля, з благодатним кліматом, найчистішими річками, розкішними лугами і напрочуд родючими ґрунтами, на очах одного покоління перетворюється, у багатьох місцях на землю, мало придатну до життя…“.
Як ніхто, можливо, Олесь Гончар усвідомлював, що все – від зелених лісів Амазонії й тундри, від жайворонка в українському небі і до океанічних китів, – усе живе охоплене передчуттям екологічної катастрофи.
Усвідомлював і застерігав, бив на сполох.
Дуже болісно переживав Олесь Терентійович трагедію Чорнобиля. Розумів її як пересторогу всьому людству. І зауважував : „після тієї страхітливої ночі, коли упала звізда Полинь у межиріччя Дніпра, Прип’яті, Тетерева, Десни, Ірпеня та багатьох інших водних артерій, гармонія природи так порушилась, що це одразу відчули не л и ш е люди, а й птахи“.
Спілкуючись з природою, з птахами, споглядаючи їхню красу та слухаючи неповторної чарівності їхні голоси, він єднався зі всім світом. Для нього птахи були втілення досконалості Матері-Природи.
Із щоденникових записів :
29.05. 1981 р.
…Лелека ходить у траві біля мене. Зовсім не боїться, і мені це приємно.
Злагода життя, його синя мить…
А в небі ще птахи летять якісь тихі, неквапні. Неба вистачає на всіх. Вистачило б і землі – на розумних якби…
Останню свою повість „Спогад про океан“ письменник написав вже після Чорнобиля.
| 
