Олесь Гончар. Сторінка перша :

П о ч а т о к ж и т т є в о г о і т в о р ч о г о ш л я х у

Біографія письменника має свої особливості.

Довго вважалось, що народився він на Полтавщині. І тільки в останні роки життя Олеся Терентійовича, з’явились достовірні факти про його місце народження та перші роки життя.

Народився Олесь Гончар на робітничій околиці Дніпропетровська 3 квітня 1918 року. У той час, коли з вирію до рідних місць повертаються птахи. І все життя своє любив Олесь Терентійович птахів : лелек, солов’їв, горлицю. Часто змальовував їх у своїх творах.

А тоді, на початку квітня 1918 року, назвали батьки хлопчика Олександром. І маловідомо, що прізвище у майбутнього письменника було Біличенко.

Сталося так, що через два роки 27-річна мама Тетяна померла і Олександра на виховання взяли її батьки – дідусь та бабуся Вустя. І, з того часу, став жити Сашко на півдні Полтавщини у слободі Суха (нині – село Сухе Кобеляцького району), де, як вважалось, він народився.

Про бабусю письменник пізніше писав : „Всю ваготу турбот поклала на свої плечі бабуня. Вона була моєю долею, про неї найперше думав у пеклі війни. Без неї, певно, я не став би письменником. В її лагідній людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалось для мене все краще, що є в нашого народу : працьовитість, безмежна доброта, обдарованість...“.

Звідси, з цієї хати, пішов Олександр до школи. Документів на Сашка не було, а в школу привів його мами брат, голова сільради. То й записали Олександра на прізвище дядька. З тих пір почав носити Сашко прізвище Гончар.

Сашко ріс, як і більшість вихрястих хлопчаків у полтавських селах : був, хіба може, більш мрійний та задумливий. Не раз, малим, на самоті, припадав Саша до родинного фото з портретом матері.

Пізніше письменник вражаюче розкаже про долю сирітську. Розкаже так, як може тільки той, хто її звідав : „ ...Сльози душать, здушують мене, падаю в траву, і вже ніби не я, а сама безматірна доля моя плаче, уткнувшись обличчям в спориш придорожній“. Про своє раннє дитинство Олесь Терентійович розповів в оповіданні „У бабусі“.

У школі села Хорішки хлопець навчався до 6 класу. Шану до мови й літератури прищепив тут Сашкові вчитель, що був особисто знайомий з письменниками Андрієм Головком та Олександром Серафимовичем. Саме цей вчитель почав називати Сашка Олесем. Пізніше, один з епізодів шкільних років письменник змалював у новелі „Ода тій хаті, що в снігах“, зобразивши ті суворі часи в історії українського народу.

Останній рік 7-річки закінчував Олесь у селі Бреусівка Козельщанського району. На той час вже були відомі його перші літературні спроби, надруковані в районній газеті „Розгорнутим фронтом“.

Після закінчення школи, хлопця запросили на роботу в редакцію газети. Передостання повість Олеся Терентійвича вийшла друком 1987 року. Називається вона „Далекі вогнища“, де автобіографічно змальовано той складний і трагічний час.

Ішов тоді 1933 рік – рік штучного голодомору в українських селах і винищення нації. Ще тоді з’явився в Олеся вірш про ті страшні часи :

Я пригадую : сивоброву осінь,

Мокру і сумну, мов в’язницю.

Я пригадую : був тоді босий

і ніколи не їв паляниці. /13.11.1933/

У цей час Олесь також перекладає на українську мову твори письменника Антона Чехова. Не для друку, і не на замовлення, а для себе.

1934 року з путівкою райкому комсомолу 16-річний юнак прибуває на навчання до Харківського технікуму журналістики. Навчання проходило в атмосфері закоханості в літературу. З листа до друга Олеся Юренка :

„Зараз працюю як кінь. Читаю масу книг – Пришвіна, Роллана, Свєтлова, Драйзера… Зробив пару новел… Штудіюю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Детально вивчаю Гоголя і Пушкіна… Вчусь, вчусь.“

У 1937 році Олесь Гончар одержує диплом журналіста. Але його приваблювала, в той час, школа, педагогічна робота. І Олесь їде в село Мануйлівка викладати українську мову й літературу в місцевій школі. Недовго перебував він на посаді вчителя. Як здібного журналіста, Олеся Терентійовича відкликають у Харківську обласну комсомольську газету „Ленінська зміна“. Деякий час працює він в редакції заступником завідувача відділу культури.

У 1938 році 20-літній Олесь стає студентом філологічного факультету Харківського державного університету. „Здійснилась заповідна мрія : з радісним завмиранням серця ступив у цей сонячний храм науки, де мовби ще витав дух славетного Потебні, академіка Багалія…“.

Особливо працює він над вивченням новел, як літературного жанру.

Вільними вечорами, у вихідні дні Олесь писав. ,,Літературний журнал“ опублікував новелу молодого літератора „Іван Мостовий“ – про коваля, який не міг жити без праці, без повної віддачі сил людям. Смертельно хворий, він пробирається вночі до кузні, починає кувати і вмирає біля кувадла. Це був початок змалювання автором людини праці.

Серед студентів була популярна інша новела Олеся – „Черешні цвітуть“, опублікована у журналі ,,Радянська література“.

Першу премію Олесь Терентійович отримав за оповідання „Орля“, надруковане у газеті ,,Соціалістична Харківщина“, як кращий твір на військово-патріотичну тему. У цей час Олесь листується з письменником Петром Панчем.

Виходять друком ,,Учені записки“, де вміщено наукову роботу студента Гончара ,,Про неповні та одноелементні речення в творах М. Коцюбинського ; а слідом – дослідження про поему Івана Франка „Мойсей“.

Першим художнім твором Гончара, надрукованим у збірці ,,Молодого більшовика“, була повість „Стокозове поле“. Це була перша повість письменника і, вперше у літературі, описано страхіття голодомору в українських селах :

Ні вогника, ні собак, ні пісень...

Олесь Гончар розпочинає роботу над романом про мандрівного українського філософа і письменника Григорія Сковороду. Та цій роботі зашкодила війна. Рукописи зникли у її вирі. І більше до цієї теми письменник не повернеться.