Олесь Гончар. Сторінка друга :

В і й н а

Був недільний ранок 22 червня 1941року. Звично працював Олесь разом з студентами в залі державної наукової бібліотеки імені В.Короленка.

„...В зал вбігла дівчина-студентка і схвильовано сказала „Війна“.

Набагато пізніше, у 1960 році, читачі дізнаються про цей день зі сторінок нового роману ,,Людина і зброя“, вже визнаного письменника Олеся Терентійовича Гончара.

„Людина і зброя“ – твір про перші місяці війни, трагічні і найтяжчі. Спершу роман мав робочу назву „Чорне літо“. Письменник розповідав : „Написати цю книгу підказав мені мій обов’язок перед товаришами, перед тими, хто на зорі своєї юності, в розквіті сил гинув на вогненних рубежах сорок першого року, хто сьогодні приєднав би свій голос до голосу живих, що борються за мир на планеті, щоб смертоносні хмари війни ніколи не закривали горизонт“.

Та це було через 20 років. А тоді, у 41^-му, в перші дні війни, Олесь записується разом з товаришами у студентський батальйон і відправляється на фронт.

,,Окопи стали для нас другим університетом“, – згадував письменник.

Олесь Гончар у роки війни вів щоденник. Перший запис датовано 6 червня 1943 року :

„Скоро буде два роки, як почалась війна. Два роки, а скільки страждань, скільки мук і поневірянь для народів ! Чи буде колись оцінено все це безглуздя й злочинство цієї бійні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовба ?..“

Для Гончара ці два роки ввібрали і формування студбату в ХДУ, і коротку солдатську муштру в чугуївських таборах, і перше бойове хрещення на берегах Росі в районі міста Біла Церква на Київщині, на яке студентів благословив командуючий фронтом генерал Кирпонос.

Там, на Росі, студент-піхотинець отримує тяжке поранення у кривавому бою з німецькими танками. Після лікування – знову в стрій. І ще більше трьох років війни : оточення, полон, втеча, знову фронт і ще кілька поранень. Злою волею, випало воювати в частині, яка брала участь у бездарній Білгородсько-Харківській наступальній операції на початку 1942 року, яка для понад 200 000 солдатів і офіцерів скінчилась полоном. Пощастило зв’язатись з партизанами і втекти. Потім – недовге перебування і навчання у запасному полку, а з жовтня 1943 – в рядах наступаючих військ.

Рядовий піхоти, а потім – сержант-мінометник, старшина роти Олесь Гончар пройшов крізь дими і полум’я війни, брав участь у найтяжчих операціях, бачив людей, і сам перебував, у найскрутніших обставинах. У вільні хвилини він записує тривожні думки про бойових побратимів, солдатську дружбу, атаки і відступи, життя і смерть. Часто ці думки складались у рядки віршів.

Вірш „Атака“ написано у 1942 році.

Скрегоче залізом округа,

смертю повітря фурчить.

Я знаю той ступінь напруги,

Коли вже ніщо не страшить.

Святе божевілля атаки

В тобі поглинає все.

Через яри і байраки

Незнавана сила несе.

Немає ні рідних, ні любих,

Нема ні жалю ні тривог.

Байдужим стаєш до згуби,

Могутнім стаєш, як Бог.

І скрізь була туга за Україною. У 1944 році, коли радянські війська переходили державний кордон і йшли визволяти від фашизму країни Європи, Олесем Гончарем був написаний вірш „Над Бугом“.

Сядем тут, відпочинемо, друже,

Розіславши на камінь шинель.

Ой широко розлився ти, Буже,

Ой далеко плисти до тих скель.

Кожен раз, як кисет добуваю,

Що його вишивала рука,

Пригадаю, усе пригадаю,

Поруч мене вона виника...

Біла шия в разках намиста,

Наче шовк, шелестять слова.

Де ти, зірко моя промениста.

Українко моя, степова ?

Зберігай, бережи свої чари,

хай міцніють щодень, як вино.

...Багряніє на Заході хмара,

як високе моє знамено.

Слід сказати, що в роки війни фронтовик друкував свою поезію у дивізійній газеті. А от фронтові щоденникові записи вперше були надруковані дружиною Гончара, Валентиною Данилівною, у газеті „Літературна Україна“ від 11 травня 2000 року, вже після смерті письменника.

Із фронтових записників :

1 травня 1944 року

Зустрічаємо свято в 5-ти кілометрах від Серета, в чужій Румунії. Нудьга. Сумно, позичили в ПСД на цигарку тютюну, закурили, згадали далеку Україну. Привіт вам, голубий Дніпро, білі вишневі сади і ясне сонце моєї України!

Туга, туга невимовна. Не можу дихати чужим повітрям. О Батьківщино! Мабуть не вернутись мені до неї, душа передчуває, бо чому так важко?

Цілий день налітають ,,музиканти“ і „мессери“ великими партіями. Пікірують попереду нас на бойові порядки полків.

10 травня

Підійшли до укріпленого району. Лінія ДОТів від Карпат, говорять, до Чорного моря.

26 травня 1944 року

...Спали в залізничному тунелі. Очеретом відділена частина тунелю – командний пункт. В іншій частині – офіцери, зв’язківці, ординарці. Майже всуціль – українська розмова, вусаті українці – нащадки запорожців, – бадьорі, м’які, по-мужицьки ввічливі і запобігливі.

8 липня 1944 року

Залишив роту за скороченням. Жаліти нічого. Здійснилась моя мрія : іду в полк. Просився в розвідку, послали в мінометники. В роті – вінницькі.

20 – 21 серпня 1944 року

Уперті бої. Відбиття контратак. Скільки разів за ці дні я бачився віч-на-віч зі смертю. Вчора в обід, пробирався з боєпостачу до себе в розташування. Попав під наліт. Під вогнем повз до самого КП. Ніде ні траншеї, ні окопчика. До цих пір дзвін і шум у голові. Ввечері повіз боєприпаси на нову вогневу, до скелі. Якась вища сила оберігає мене.

Мене війна веде все далі.

Мене війна веде все далі

Просторами чужих земель.

Де й наші птиці не літали,

Іду, мов давній менестрель.

Я вірю в пісню, як в молитву

І смерть, здається, на війні

Щадить мене в найтяжчих битвах

За ... недоспівані пісні.

Коли при спалахах заграви

Вночі, ввірвавшися у дзот,

Я дістаю із-за халяви

З піснями вольними блокнот.

І на трофейному папері

Лягає туга і печаль, –

Я наче відкриваю двері

У рідний дім, у рідну даль...

І, як сновиддя золоте,

Мені тоді снується

Про давнє і дзвінке ! про те,

Що плаче і сміється...

Наказ : ,,Вперед!“. Я знов ховаю

Окопну лірику свою

І в повен зріст – до того краю,

Де знову бути нам в бою.

Із фронтових записників :

29 серпня 1944 року

Днюємо в гірському селищі. Наліт ворожої авіації. Податись нікуди – навкруги прямовисні гори. Жертви. Вбитий Рибак, мій друг, бухгалтер із Полтави. Розумний, тихий, мрійливий... Востаннє бачив я його мимохідь : блідий, очі запалені, блискучі, наче він уже знав свою судьбу. Може передчуття ?

Убитий прямим попаданням...

...Наші просуваються в горах пішки. Міномети на в’юках, вози залишені. Бурелом. Неймовірна напруга сил. Сосни, скелі, сосни, скелі – нічого більше. Очі прагнуть зелених степів.

В гори

Угору та вгору, один за одним

Тисне нам сонце важке на плечі.

І сонце здіймаєм ! Катовані цим,

Його ми возносим, його ми предтечі.

У плечі солоні уївся станкач.

Коней останніх покинули вчора.

Не в силі впіймати уже передач

Віддалених рація наша.

А гори зімкнулись, як вежі тяжкі, навкруги.

Мало в нас неба! Мало блакиті!

Впрігшись у зброю, немов у плуги,

Тягнем до неба, потом облиті.

А хочеться степу. Скоріше б із гір

На вольну зелену рівнину!

...Потріскані губи, запалений зір,

і в ньому – готовність іти до загину.

Із фронтових записників :

Здається, 1 вересня 1944 року

Третій день ведемо бої на угорській території. Трансільванія! Становище важке. Боєприпасів мало. Людей ще менше. вчора батальйон був в оточенні. У двох стрілецьких ротах – 25 активних багнетів. У мене – поранило Вакулу – відсікло ногу осколком.

Все-таки наступаємо. Вакула помер в дорозі до медсанбату.

22 вересня

В піхоту забрали писарів, кухарів, їздових, старшин. Капітан Якимов убитий, комсорг убитий. Обіцяють поповнення, та коли ми його діждемося ? Сопку все-таки взяли з кухарями та писарями. Всі ночі не сплю – доставляю боєприпаси. З боєпостачання теж людей забрали.

Ліс, гори, темрява і вогонь. Незнайома країна, все дивне, як в кошмарному сні. Здається, прокинешся і опинишся на Батьківщині.

Чи дізнаються ті, щасливі люди майбутнього, які будуть уже нас називати предками, які труднощі ми перенесли в ім’я їх і майбутнього своєї Батьківщини?

23 жовтня

Вчора передня підвода підірвалась на міні. Із 8 чоловік лишився один неушкоджений. Зі строю вибули всі офіцери і командири обслуг. Владімірову відірвало ногу. Кричав :

– Подайте мені ногу !

Сьогодні весь ранок сховаюсь і плачу... Піду в піхоту, пропаду, не хочу жити. Один я залишився зі своєю осиротілою ротою... Дощ, туга. У нього мати вдома і наречена Рая. Проклята війна !

Танкіст

Сніги ! Не сніги, а ріллі,

Наорані смертю за мить.

І хлопець – одне вугілля –

Біля танка свого лежить.

Руку підняв до неба.

Крик занімів на вустах.

Бо жити б йому ще треба

В незайманих десь містах,

Ще б чути довкола себе

Той гомін прекрасних міст.

Бунтуючи, зняв до неба

Чорний кулак танкіст.

І руки його обгорілі

Не хочуть такого кінця !

І зуби аж сяють білі

На спаленій масці лиця !

Бо то ж недомріяна мрія,

То ж вірність його комусь –

Напис на танку біліє :

„Жди – я вернусь“.

12 грудня 1944 року

Вийшли через непролазні 8км на шосейку і через кілька сіл підійшли до колишнього чехословацького кордону по р. Іпель (поблизу м.Баллашадьярмат). Зайняли оборону над річкою : тут словаки, їх розумієм.

Невже у мене є щастя ?

8 грудня я вів колону з боєприпасами. Їхав попереду верхи і наїхав на міну. Коневі відірвало ногу, а мене тільки сильно вдарило хвилею по колінах (міна толова, а не осколочна), обпалило брюки і шинелю. І все. Коня пристрелив.

17 лютого 1945 року

Неймовірно важкий час. Розбудив мене шалений гул артилерії. Дивлюсь на годинник. 6.00. Швидко одягнувся, вийшов. Тріщать будинки Барта. Виють і виють в червоному небі невидимі зграї снарядів і мін. По горі праворуч гудуть мотори ворожих танків... Як виявилось, німець пішов у наступ широким фронтом на наші частини, що знаходились західніше р. Грон.

Незабаром в мою кімнату попав снаряд. Спочатку стало темно, я сидів, зігнувшись на ліжку, і почув, як падає на мої плечі глина, мило, потім більше, жду, ось-ось упаде вся стеля. Повалилась на ноги шафа. Відкриваю очі : світло. Але воно не з боку вікна, а з протилежного боку – з дірки, пробитої великим снарядом.

– „Хтось за мене молиться“, – подумав я.

Про свою фронтову творчість Олесь Гончар згадував : „Перебуваючи в польових умовах, як сержант гвардійського підрозділу, не мав я можливості займатись літературною працею, писати роман чи повість. Але почуття, думки, враження, що переповнювали мене, вимагали якоїсь віддушини, і таку віддушину я знайшов у поезіях. Їх можна було складати і в землянці, на марші і в напружені хвилини перед боєм, – одне слово, вони народжувались в умовах, де не було ні стола, ні паперу, ні чорнила“.

Після війни один з віршованих циклів автор опублікував під назвою „Етюди“. Також вірші друкувались у кількатомних зібраннях творів письменника. А окремою книгою вийшли тільки у 1985 році збіркою „Фронтові поезії“.

Із фронтових записників :

7 травня 1945 року

Сьогодні був свідком останньої артпідготовки в цій війні. Всі ці дні йшла активна підготовка до операції... Не вистачає місця для вогневих. Гармата від гармати стоїть на 10 метрів. І коли о 8.00 заграли „Катюші“, – заговорив кожен кущ, все поле вибухнуло вогнем. Гуде, дрижить земля. З даху будинку дивимось вперед, і нічого не видно : лише поле диму, нема ні неба, ні землі – дим і вогні. Йде авіація, але її не чути, видно тільки силуети в небі.

Перше повідомлення : піхота пішла майже без супротиву. Інакше і не могло бути. Ніколи нам недавали стільки піхоти, як в цю операцію. Вона була організована зі справжнім мистецтвом. прекрасний заключний акорд наших великих боїв.

9 травня 1945 року

Мир. День Перемоги.

Йдемо Моравією.

– Наздар! Наздар! – кричать чехи.

Цікаве почуття впевненості, що ти живий і можеш жити до свого природнього кінця, і вже тобі смерть не загрожує на кожному кроці...

Солдатська гордість