Олесь Гончар. Сторінка четверта :
Г е р о ї „П р а п о р о н о с ц і в“
Юрій Брянський
Командир мінометної роти полку Самієва, старший лейтенант Брянський зустрічається нам з перших сторінок роману, і до своєї загибелі, майже в кінці першої книги ,,Альпи“. Але образ його з нами до останньої сторінки трилогії. Пам’ять про нього жива у бійців його роти і всього полку.
Юрій – колишній студент фізико-математичного факультету, загартований у боях воїн студбату, – виріс до передового офіцера, командира роти. Брянський – командир-новатор. Він досконало вивчає нову, на той час, зброю – міномети і постійно, працює над підвищенням ефективності стрільби з них. Як математик, теоретично обґрунтовує свої дослідження.
„Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов’язково направлю в академію. Його місце там“, – характеризує підлеглого командир полку Самієв.
Молодий офіцер невтомно вчиться воювати, щоб з меншими втратами громити ворога. Адже в його руках долі багатьох людей :
– Я вестиму роту в бій. І я зацікавлений у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна.
І бійці віддячують своєму командирові відданістю, довір’ям та любов’ю.
Олесь Гончар змальовує портрет цього білоруського юнака при його зустрічі з Чернишем : юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами… З-за довгих вій уважно дивляться голубі очі…
„Брянський, з туго перетягнутим станом, з білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця, як соняшник у цвіту“.
Але, перш за все, письменник зображує прекрасний духовний світ героя. Священне почуття вірності осяває його душу.
– І найвища краса – це краса вірності… Вона теж училась зі мною на фізматі. Три роки ми сиділи з нею поруч, на одній лаві. Ми вже так знали один одного, що, навіть, думки вгадували безпомилково.
Пройшло три роки. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого… Але я глибоко переконаний, що серця… саме такого серця не зустріне. Я теж після неї бачив багатьох дівчат, але жодна з них не могла зрівнятися з нею. Не тому, що вона найкраща в світі. Але саме таку я й можу любити. От чому я й говорю, що найвища краса – це краса вірності…
Олесь Гончар на сторінках роману не залишає молодого офіцера живим. Смертю хоробрих гине він, піднявши своїх бійців в атаку на висоті 805 – Золотій сопці.
Євген Черниш
Молодший лейтенант Черниш прибуває на фронт за рік до закінчення війни. Олесь Гончар протягом розвитку подій роману показує зростання цього вчорашнього курсанта в досвідченого офіцера, якому потім довірили командувати мінометною ротою.
Образ Черниша супроводжує всі події роману : від першої сторінки до останньої. Виняток, його перебування в госпіталі після поранення. Очима Євгена автор показує нам шлях героїв у війні. Той шлях, що пройшов сам : румунські степи і гори, Карпати, Альпи, Трансільванія, Угорщина, визволення Будапешта, Словаччини і Златої Праги.
Впродовж роману Олесь Гончар показує як змінювався його герой.
Що він бачив до війни ? Постійно готувався до життя : школа, заняття альпінізмом, подорожі з батьком в гори чи пустелю, військове училище. Життя його було ясне і прозоре. В ньому було мало горя, мало втрат, багато радощів, мрій, сонця.
А за рік війни Євген зазнав і горя, і втратив найближчих друзів. Навіть, змінився зовнішньо : схуд, обличчя витяглось, щоки потемніли, втративши рум’янець. Але змінюється і його характер, вдача. Запальний і гарячий Євген підкоряється здоровому глузду, холодному розрахунку, проймається почуттям бойового побратимства.
Із фронтових записників :
10 травня 1944 року
Підійшли до укріпленого району. Лінія дотів від Карпат, говорять, до Чорного моря.
Моя ти, зоре
Моя ти, зоре, румунські гори
Стоять кругом, кругом.
А думи вільні, а думи хвильні
Витають десь поза Дніпром.
Сіріють ДОТи чужі навпроти,
Нічого більш нема.
А там, десь дома, весна знайома
Зелені руки підійма.
Зі сходу вітер духмяних квітів
Довіяв аромат.
Чиє кохання, чиї зітхання
Донеслись вітром до Карпат.
Моя ти, зоре, високі гори
Нас не розлучать, ні !
Як вірна поміч, зо мною поруч
Ідеш ти завжди на війні.
Ось з такими відчуттями побачив чужу землю, очима автора, Євген, перейшовши кордон. Але було й вище за цю наїжачену землю. Він влився в полк – бойову сім’ю, в прославлену мінометну роту Брянського. Почалось важке фронтове життя.
Із фронтових записників :
17 липня 1944 року
Дивлюсь в бінокль на румунські доти. Мовчазні, грізні, не подають ознак життя, наче забуті людьми, але такі, що приховують в собі вогонь і смерть.
Поранило ком.роти. Я був неподалік, тренувався в наводці. Не зачепило…
20 - 21 серпня 1944 року
…Діємо зі штрафниками. Підтримуємо їх. Вони молодці ! Йшли на ДОТи в повний зріст, майже під вогнем нашої артилерії.
Три дні запеклих боїв. Відстояли висоту. 22-го вирушили далі. Ясси взяті… Пройшли біля міста Рамон. Не можемо догнати румун… Групи полонених бредуть назустріч без конвою.
…Ми йшли пішки, а тепер уже всі пересіли на тачанки, на коней. На південь, на південь !..
Після степів, з боями увійшли в гори.
Спека в горах
Батьківщино, для нас підійми
Чорну хмару далеку.
На безводді потріскались ми,
Ніби камінь у спеку.
Батьківщино, здалека пошли,
Хоч у хмарах, вологи.
Потемніли твої соколи
У горах від знемоги!
І вставала одна з-за Дніпра,
А друга – із Дунаю.
Котру мати, а котру сестра
Посилала – не знаю…
Із фронтових записників :
27 серпня 1944 року
Рухаємось все вище в гори… За день 80км. …Вдень спека, хмари пилюки, а ввечері – холод. Високо. Всі хрипимо.
За час бойових дій в горах молоді офіцери Брянський і Черниш здружились. Юрій відчув у Чернишеві свого соратника. Євген зацікавився розробленими Брянським розрахунками для ефективнішого ведення вогню мінометною ротою. Брянський бачив у Євгенові зростаючого командира, який також, як і сам Юрій, не задовольнявся тим, чого навчили в училищі.
Особливо відчутною стала їх дружба після подорожі у сільську кузню на визволеній території Трансільванії.
Трансильванський марш
Запасні в’яжу підкови
До луки сідла.
В чужі гори нам дорога,
Ніби меч, лягла.
Рвуться коні, камінь дзвонить
Віддає луна.
В межигір’ях, у бескеттях
Гоготить війна.
Буреломи та потоки,
Та дзвінкі мости.
Крешуть іскри на всі боки
Чорні копити.
Не впадуть на камінь роси,
Бо ми вище хмар.
В мене кінь не буде босий
Підкує мадяр.
А не знайдеться мадяра –
Підкуєм самі.
Гори день і ніч говорять,
А були німі.
Коли загинув Брянський – Черниш гідно прийняв його документи по дослідженню зброї і продовжував справу друга. Пізніше Євгену доручили й командувати відомою на всю дивізію ротою Брянського.
Багатий духовний світ вклав Гончар у свого героя. Черниш приваблює читача своєю чесністю, принциповістю, благородством. Кращі риси його характеру розкриваються у коханні з Шурою Ясногорською – чистому, світлому.
І цей початок їхнього кохання схвалили і бійці роти. Вони бачили у Євгенові справжнього друга Брянського. Але війна розпоряджається по-своєму. Шура гине. А Євген тяжко переживає свою останню втрату в цій війні.
Шура Ясногорська
Шура Ясногорська – це втілення краси кохання і дівочої вірності. Як персонаж, Шура з’являється тільки в другій частині трилогії – „Голубому Дунаї“, – коли вже загинув її наречений Юрій Брянський. Війна безжалісно перекреслила їх плани і надії.
Гончар, змальовуючи портрет дівчини, застосував різнобарвність художнього слова : довгобраза, білолиця, з примруженими великими очима. Туга корона коси під беретом. Маленькі білі руки.
Шанобливість, яку солдати виявляли до Шури, – це повага і до їх полеглого командира : їй допомогли скинути важку мокру шинелю, її турботливо напували чаєм. Їздові ходили навшпиньки, кухар перестав гриміти сковородами. А на вогневу полетіла звістка, що в тилах мінометників спить смертельно втомлена, заплакана дівчина – суджена Брянського. Коли вона прокинулась, на столі вже горіла свічка. На стільці лежала висушена її шинеля, стояли її кирзові, вичищені так, що важко було пізнати.
Шуру призначили в санітарний взвод батальйону, де воював Юрій. У Ясногорської з мінометниками склались особливі стосунки. Дівчина вважала мінроту ніби своєю. І бійці з радістю чекали, коли фельдшерка прийде до них на вогневу, назвали дівчину Вірною. Доки Шура була на вогневій, жодне погане слово не зривалося з вуст солдатів. Тут про неї дбали з такою зворушливою ніжною незграбністю.
Автор ,,Прапороносців“ на сторінках роману не залишає свою героїню живою. Вона гине в той день, коли над світом вже лунали салюти Перемоги. Та це сувора правда війни. Шура загинула у Долині Червоних Маків. Загинула так, як багато справжніх героїнь – перев’язуючи пораненого, одного з останніх на тій жорстокій війні.
Володимир Сагайда
Лейтенант Сагайда, командир взводу у роті Брянського, – досвідчений офіцер і воїн, пройшов з боями майже всю війну. У бою солдати почували себе надійно на чолі з цим мужнім командиром і вірним товаришем.
Та Олесь Терентійович на прикладі Сагайди показав моральне зростання людини на війні. Війна завдала тяжкого удару по душі Володимира : фашисти спалили будинок, в якому він жив до війни, зруйнували місто і завод, де працював. Батьки безнадійно зникли, сестру вивезли до Німеччини, наречена зрадила. Ця глибока душевна травма наклала відбиток на характер Сагайди. Володимир став грубим і скептичним до всього доброго, докладає зусиль, щоб швидше поквитатися за все у Німеччині. Володимира мучить те, що залишився сам.
Лейтенант не терпів оборони. Розцвітав, коли чув наказ про наступ.
„…Сагайда, сяючий і патлатий, з’явився на бруствері і подав команду, яку любив понад усе на світі : ,,Міномети на в’юки!..
Думи про Батьківщину /1944р./
Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут.
Серцем щодня літаю
До тебе за бистрий Прут
Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати ?
Якій догукнутись рідні
Той – мамі, а той – дружині.
Той – сестрам, а той – братам.
А я напишу Україні !
Сонцю її і степам,
Сивим, як згадки, могилам.
Що тонуть в імлі голубій.
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій
Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат ?
Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини.
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.
Рішучий злам у світогляді Сагайди проходить після зустрічі у визволеному словацькому селі Грінава з дівчиною, яка також зазнала страхіть війни.
– Братку !.. Май мене за сестру.
Невдовзі, вже сам Сагайда повторює слова свого бойового побратима Юрія Брянського : „Любов рухає армії вперед…“.
Пом’якла душа Сагайди і розум визнають, що Черниш швидше за нього, як командир, виріс у бойових умовах. Після загибелі Кармазина, командира роти, Володимир визнає право Черниша на командування ротою.
А, також, схвалює його стосунки з Шурою Ясногорською.
Хома Хаєцький
Подолянин-селянин Хома Хаєцький – боєць роти Брянського. Гончар, як і на образах Черниша та Сагайди, показав зростання свого героя впродовж роману. Спочатку Хома панічно боявся ворожив обстрілів і бомбардувань.
– Пронеси ! Пронеси ! – волав він пошепки в окопі чи якому-небудь при-хистку. Пізніше Хома стає відмінним бійцем, а згодом – старшиною роти. І вже зовсім не схожим на того полохливого бійця.
„…Пришпоривши коня, пройнятий наскрізь холодком рішучості, Хома кинувся в загальний рухливий потік. Блискаючи зубами, огризаючись наліво й направо, Хома нарешті збив конем якусь кухню, втерся на її місце. Скачучи поруч підвід, розстебнув тілогрійку, виставив груди вперед, щоб дзвеніли ,,Славою“ та „Відвагою“. Може задивиться генерал, залюбується таким козарлюгою…“.
Образ Хаєцького збірний.
Із фронтових записників :
8 червня 1944 року
Другий місяць стоїмо в обороні. Риємо траншеї на 5 км до самих бойових порядків. Працюємо цілісіньку ніч. На роботі хоч Гупало звеселяє нас. Все погрожує кулаком у бік укріпрайону :
– Е ! Чого ти хочеш ? Куди стріляєш ? Чи ти надумав мене убити ? В мене ж дома жінка, двоє дітей, батько старий… Та і я жити хочу.
10 лютого 1944 року
Лист Хаєцькому від дружини : ,,…Хтомочку мій дорогий. Якби Бог дав розбити ворога і здоровому додому прийти“.
Хаєцький помер в медсанбаті.
Але в романі Гончар залишив веселого подоляка живим. Кращі риси своїх побратимів письменник втілив в образі Хоми.
Брати Блаженки
Як і Хаєцький, брати Блаженки – бійці роти Брянського.
Денис – молодший брат, – суворий мовчун. Швидко стає вмілим мінометником, потім, командиром обслуги.
Старший Роман – лірична натура. Ще в першому бою був поранений але не залишив вогневої позиції. Через деякий час Роман також стає відмінним бійцем. Він не розгублюється в скрутні хвилини, усвідомлює свою місію визволителя, бойового товариша.
– Денисе, брате ! Ми тут, з лейтенантом Сагайдою, стояли насмерть ! – пише він на стіні, в оточеному ворогом будинку, послання до брата. Денис та Роман Блаженки в романі до останньої сторінки. До дня Перемоги.
Шовкун
Шовкун – ординарець Брянського. Він завжди готовий виконати наказ свого командира. Основна риса його характеру – добродушність. Потрапивши в армійський госпіталь, зустрів там Ясногорську, і, не знаючи про загибель свого командира, Шовкун розповідає Шурі про нареченого, якого вона шукає вже три роки війни.
Після повернення Шовкуна в полк з госпіталю, Ясногорська забирає його у свій взвод санітаром. Шовкун добре знає ціну своїй новій роботі. І хоч вона йому важка, але не обтяжлива.
– Людьми дорожиш, – і тобою дорожать, – говорить він.
За Ясногорською Шовкун піклувався так, як колись за її Юрасем. Це було його внутрішньою потребою.
Старший лейтенант Кармазин
Кармазин – командир роти після загибелі Брянського. Величали його в полку Іваном Антоновичем, з поваги до педагогічного минулого. До війни Кармазин був директором школи на Чернігівщині. Ставши командиром роти Брянського, Кармазин гідно виконував свої обов’язки. Майже всю війну Іван Антонович збирав трофейні зошити та авторучки для учнів своєї школи. Але не судилося йому бути більше вчителем. На одному з плацдармі Кармазин загинув.
Маковей
Маковей – телефоніст мінометної роти, наймолодший з усіх бійців, майже підліток. Маковейчик-соловейчик, – називали його бійці та командири за любов доспіву. Маковея всі любили, ним опікувались, переживали за нього, коли тому доводилось під обстрілом шукати порив у телефонному кабелі.
Війна щадить юнака. Маковей доживає до щасливого дня Перемоги. Але в його юній душі назавжди залишиться гіркота втрат. Перш за все, Шури Ясногорської, яку він таємно кохав, і Брянського та інших полеглих бойових побратимів.
Вася Багіров
Старшина роти Брянського, а потім – полковий прапороносець, башкир Багіров був з тих людей, що війна для них стала звичною справою.
Енергійний, наполегливий, рішучий. У Сталінграді він став бійцем мінометної роти. А на Дніпровському плацдармі Брянський призначив Васю старшиною роти. Інтереси роти, честь її стали особистими інтересами Багірова. Вася заводив знайомства, хитрував, міг піти на що завгодно, аби тільки бійці його підрозділу були нагодовані, озброєні, зразково споряджені.
У Трансільванії Багіров викрав у німців кухню з недовареню кашею і прогуркотів нею через нейтральну смугу. А в боях біля Дністра Вася погнався на коні за ворожим танком і підпалив його пляшкою з запалювальною рідиною.
Сержант Козаков
Сержант Козаков, колишній прикордонник, – розвідник полкового взводу розвідки. На війні з самого її початку. З ним першим зустрічається молодший лейтенант Черниш на кордоні по дорозі в полк. Тоді Козаков втік з госпіталю після, вже не першого, поранення і контузії. Бо ж, найвпевненіше почувається він у полковій сім’ї, серед розвідників, як їх називали, – „полкових вовків“.
Із фронтових записників :
23 грудня 1943 року
Один розвідник…вже так звикся зі своєю справою, що весь час ходить зігнувшись, ступає тихо всією ступнею, по-тигриному.
Майор Воронцов
Майор Воронцов – замполіт полку. Простота, скромність – такі визначальні риси заступника командира полку.
Олесь Гончар подає читачу портрет цієї, немолодої вже, людини, в якої син також воює : замислене стомлене лице, широкий лоб, сірі очі, кошлаті брови. При першій зустрічі він здався Чернишеві цивільним, як батько. Така зовнішність Воронцова ще більше приваблює до нього підлеглих бійців.
„…Він був у полку, наче мати в сім’ї“.
Воронцов багатий внутрішнім світом, здатний теплом своєї душі обігріти кожного. Майору притаманне почуття високої відповідальності за долю своїх підлеглих. Він не тільки, як може, оберігає їх на фронті, а й турбується про їхні сім’ї : пише листи до місцевої влади, щоб допомогли тій чи іншій родині фронтовика.
Образ Воронцова створено Олесем Гончаром майже з натури, навіть, збережено ім’я людини.
Підполковник Самієв
Самієв – командир полку. Гончар також взяв цей образ з реальної людини. Але на сторінках твору залишив його живим.
Із фронтових записників :
17 лютого 1945 року
Командира полку убило гранатою в рукопашному бою. Прекрасна людина, маленький смаглявий таджик. Високоосвічений (академік) і хоробрий… Генерал плакав.
…З розповідей Козакова Черниш уявляв комполку саме таким : „З кутка в куток по бліндажу не ходив а, майже, бігав“. Як звали його в полку – „хазяїн“.
Лейтенант Сіверцев
Саша Сіверцев – друг Євгена Черниша. Вони познайомились у госпіталі і разом прибули потім в полк. Лейтенант Сіверцев – артилерист полкової батареї, грамотний, хоробрий офіцер. Часто в боях доводилось Сіверцеву і Чернишу підтримувати один одного вогнем зброї.
Саша – ленінградець і любив своє місто понад усе. Він з тих, що пішли воювати прямо з-за шкільної парти. Думки Сіверцева весь час неслись у той час, коли буде мир і він, ставши архітектором, відбудовуватиме з руїн рідне місто.
Так сталось те, чого найбільше боявся юнак. У одному з боїв на вулицях Будапешта Саша був поранений і втратив зір.
У романі „Прапороносці“ також багато епізодичних персонажів. Деякі з них на сторінках трилогії з’являються лише один раз, інші – в кількох розділах. Але всі вони, – і Черниш, і Ягідка, і Гай, – наділені такими рисами характеру, як чистота, щирість, здатність до самопожертви. Герої Олеся Гончара – герої в бою, а в житті – найзвичайніші люди.
На сторінках роману добре поєднується український національний дух з широтою поглядів художника слова з все людськістю мислення. У „Прапороносцях“ автор вийшов до проблем загальнолюдського характеру. Проблеми життя і смерті, честі і безчестя, любові, вірності і зради були розглянуті крізь призму важких випробувань особистості в жорстокій атмосфері війни.
„Прапороносці“ в українських видавництвах друкувались більше 30 разів.
Спочатку це була книга „Альпи“, видана 1947 року. У тому ж році надруковано „Альпи“ та „Голубий Дунай“ об’єднані в одну книгу. Ця книга була відзначена Сталінською (Державною) премією. У 1948 році окремою книгою вийшли „Голубий Дунай“ і „Злата Прага“. Остання частина трилогії також була відзначена Сталінською (Державною) премією. І в тому ж році вийшла друком трилогія під назвою „Прапороносці“.
„Прапороносці“ – сповідь пам’яті, совісті і правди.
| 
