Ф – 1

С Р С Р

На озброєнні у Радянському Союзі перебували кілька зразків ручних осколкових гранат. Не настільки багато як, наприклад, у Англії чи Франції. Проте Ф-1 одна з небагатьох, які мали широке застосування. І, здається, що вона давно перевершила будь-яку з них. Тим більше, ввійшла у 2 століття свого активного бойового застосування. Позначення „Ф-1“ навряд чи відоме усім, а от „лимонка“ – безумовно всім, хто має поняття про гранати.

Як відомо, на початку 1920 років радянське військове керівництво приступило до створення збройних сил, що були необхідні для такої величезної держави. Саме тоді, після завершення Громадянської війни і створення СРСР. Зрозуміло, що на основі тих різношерстих і різномастих частин і з’єднань РСЧА, що пройшли війну. Озброєння цього війська було таким же різномастим і різношерстим : російського виробництва, виготовлене у союзників Російської імперії по замовленню під час 1 Світової війни, трофейні зразки. Ця величезна маса потребувала ревізії, систематизації та вибору основних у кожному типі та класі. Ручних гранат було до 20 різних зразків. Російської розробки – одна РГ-14. У той час у світі вже відбувся поділ протипіхотних гранат на оборонні та наступальні. В СРСР до наступальних віднесли РГ-14. Але гранату належало модернізувати або створити новий зразок, що й відбулося з прийняттям на озброєння РГД-33. Хоч за масою і ефективністю обидві вони більше оборонні.

Що ж до справді оборонного зразка, то спершу увагу звернули на англійську гранату Міллса, як на одну з кращих. На складах їх налічувалося близько 200.000. Але для 500 – 600 тисячної армії, що була в СРСР у 1925-30 роках, це мізер. Налагодити випуск копій не могли через знищену промисловість. Запас французької гранати F-1 становив близько 1 мільйона. На ній і зупинилися. Тим більше, що для неї був створений вітчизняний запал системи Ковєшнікова.

Після випробування кількох типів гранат на озброєння у 1928 році прийняли гранату французької розробки F-1, тобто, із запасів. Перейменування не проводили і зразок мав повну назву „Ручная граната марки Ф-1 с запалом системы Ф.В. Ковешникова“. Пізніше налагодили вітчизняне виробництво.

Невідомо коли гранату почали називати „лимонкою“. Більш за все, ще під час 1 Світової війни. Один з варіантів появи назви – перебування на озброєнні F-1 та гранати системи „Лємона“.

Також гранату Ф-1 називають „еФка“ та іншими іменами, що їй дали солдати.

Створена на основі іноземних зразків Ф-1 уже давно стала радянською (російською). Вважається, що варіанти виготовлені у Польщі, Румунії, Східній Німеччині (НДР) та інших країнах є аналогами Ф-1, а не французької „F-1“. Одна з причин ще й те, що запали створювалися на основі радянських. Ф-1 виготовлялася у Китаї і відома як „тип 1“. Гранати такої розробки виготовляли ще в кількох країнах (наприклад в Албанії) і вважаються уже китайськими копіями. Проте вони мають відмінності від радянської. Головним чином у масі, що перевершує 700 г.

Отже, з початку 1930 років на оснащення РСЧА поступала копія гранати F-1 із запалом Ковєшнікова. Радянською її можна вважати з 1939 року, коли Ф-1 пройшла модернізацію. Повідомляється, що оновлення провів інженер Федір Храмеєв у 1939 році.

Граната була пристосована до масового виробництва, не мала отвору в дні, а для виробництва застосовано сталистий чавун замість звичайного. Такий чавун (ще називають „сухим“) має вищу властивість роздроблення, що призводить до більшої кількості осколків. З 1942 року Ф-1 почали оснащувати новим запалом УЗРГ, який згодом перетворився в УЗРГМ та УЗРГМ-2.

Виробництво Ф-1 в СРСР здійснювали кілька підприємств. Можливо випуск проводиться до цього часу в Росії. Гранату масово використовували в різних війнах та конфліктах, що вели радянські війська. Після розпаду Союзу Ф-1 застосовували армії РФ та інших республік де відбувалися конфлікти.

У 1981 році на озброєння СРСР прийнято уніфіковані гранати РГО та РГН. Чи призначалися вони для повної заміни Ф-1 та РГД-5 невідомо. Маючи досить складну конструкцію запалу, гранати застосовували передусім професійні бійці спецпідрозділів.

З 2014 року Ф-1 має застосування у війні України за Незалежність, з обох боків фронту. Її застосовують нарівні з наступальною РГД-5.

У Збройних Силах СРСР гранаті Ф-1 присвоєно індекс ГРАУ – 57-Г-721.

Ф-1 – ручна осколкова граната оборонного типу, призначена для застосування із закритих позицій, з бронетехніки, в будівлях, коли немає загрози враження осколками самого стрільця, що метнув гранату або бойових товаришів.

Основні запали дистанційної дії ударного типу. Під час 2 Світової війни у блокадному Ленінграді виготовлявся тертковий запал розробки Чарушина.

Граната Ф-1 складається з корпусу та запалу.

Корпус товстостінний, овальної форми, з дуже вираженими виступами у формі 32 пірамідок. Товщина стінок корпусу не менше 2,5 мм, до поверхні пірамідок – 8 мм. Зверху корпусу знаходиться отвір для наповнення гранати зарядом вибухової речовини та встановлення запалу. Отвір має різьбу для його вгвинчування. У гранат до 1939 року випуску отвір був також і в дні. Знизу отвору в корпусі розміщується трубка запалу.

Корпус виготовляється з сталистого чавуну. До 1939 року, і можливо під час війни 1941-45 років, застосовували звичайний чавун. Маса корпусу становить близько 450 г. Корпус фарбувався у кольори коричнево-зелених відтінків : від темно-зеленого до коричневого, хакі.

Щодо поверхні корпусу гранати. Іноді стверджується, що нерівна поверхня потрібна лише для кращого утримання в руці, а корпус розривається як попало. Це неправда. Бо для чого тоді осколкові елементи виготовляють з насічками ? І ті, що знаходяться всередині корпусів, і ті що зверху. Наприклад, у РГД-33, де метання проводять тримаючи за ручку. Якщо не робити насічок, канавок тощо, то при вибухові товстостінний корпус поділиться на кілька великих осколків. Просто – лопне, за принципом : де тонко, там і рветься.

При вибухові Ф-1 утворюються великі осколки з пірамідок та суцільної частини корпусу. Пірамідки можуть бути цілими але не обов’язково. Таких масивних осколків було лише близько третини, виходячи із загальної ваги корпусу. Вони мали високу початкову швидкість (деякі більше 700 м/с) і окремі могли летіти більше 200 метрів. Радіус розльоту осколків у гранати – до 200 метрів. Але ймовірність ураження низька, бо на таку відстань долітає їх лише кілька. Всього утворюється близько 300 осколків, що мають найбільшу ефективність. Інші – або незначної кількості, або надто дрібні. Сталистому чавуну властивий дрібний поділ. Це ефективно для гранат та частина корпусу все ж перетворюється у зовсім малі і легкі осколки, що мають енергію для ураження в кілька метрів. Це і є недоліком гранати. У радіусі ураження гранат оборонного типу (більше 30 м) Ф-1 не досить ефективна.

Заряд вибухової речовини заповнює весь простір корпусу від стінок до трубки запалу. За стандартом застосовується тротил масою 60 грамів. Під час 2 Світової війни використовували різні ВР, аж до чорного пороху.

Ф-1 застосовувалася із запалами дистанційного типу. Спочатку із запалом Ковєшнікова, потім (і зараз) з різними модифікаціями УЗРГ розробки Віцені. Головна відмінність між запалом Ковешнікова та УЗРГ – ударний механізм.

Гранати постачалися у війська без встановлених запалів, які рекомендовано вгвинчувати перед метанням. На практиці – встановлювали перед боєм або бойовим виходом. Отвір при збереженні та у похідному положенні закривався пробкою із стержнем, що в різні роки виготовлялася з бакеліту або пластмаси.

(Характеристики запалів у відповідних статтях : Ковєшніков, УЗРГМ)

Підготовка гранат до бойового застосування, оснащених різними запалами майже не відрізняється.

Споряджену гранату перед метанням потрібно утримувати в руці, притиснувши запобіжний важіль до корпусу. Потім розігнути кінчик чеки і витягти її за кільце. У необхідний момент проводять метання.

Після того як граната випущена з руки, звільняється запобіжний пристрій і проходить розбивання капсуля та запалювання сповільнюючого пристрою. За кілька секунд вибух детонатора спричинить вибух основного заряду.

Після вибуху утворюється хмара осколків. У значної їх частини не вистачає маси та енергії щоб летіти більше 3 метрів. Але зона повного ураження сягає 10 метрів в діаметрі. Чим далі від центру вибуху тим осколків менше але вони крупніші. Радіус ефективної дії гранати – не менше 30 метрів. Частина осколків мають достатню енергію для ураження на віддалі 100 м. Окремі можуть вразити на віддалі 200 метрів.

Маса гранати у бойовому положенні становить 600 грамів. Діаметр – 55 мм. Висота корпусу – 87 мм. Висота з запалом Ковєшнікова становить 117 мм, а із УЗРГМ – 125 мм.

Гранати Ф-1 упаковуються в ящики по 20 штук. Корпуси окремо від запалів, які розміщені у двох жерстяних коробках по 10 одиниць. У цей же ящик вкладено і ніж для розкривання коробок.

У солдатів гранати зберігаються також без встановлених запалів. У ЗС СРСР для цього застосовувалися гранатні сумки, виготовлені з грубої тканини. Сумки закріплювалися на поясному ремені. Кожна сумка мала окремі відділення для 2 гранат і запалів. Зараз у арміях світу також застосовують сумки, виготовлені з сучасних матеріалів. Проте, з 80^-их років минулого століття основою бойового екіпірування є бронежилет або розвантажувальний жилет (розгрузка) на яких закріплено підсумки для гранат.

Крім бойових гранат виготовляються навчальні та практичні. Вони пофарбовані у чорний колір. На практичну впоперек і вподовж нанесено білі смуги. Також вона відрізняється отвором у дні. Навчальну застосовують для вивчення будови і правил поводження з нею. Практичну застосовують для навчально-практичного метання. Замість заряду ВР у ній розміщується чорний порох, дим від згорання якого виходить в отвір у дні.