Ручная граната Дьяконова – 33

С Р С Р

РГД-33 – основна наступальна граната РСЧА періоду 2 Світової війни. Хоч з початком 1940^-их років на озброєння прийнято кілька нових зразків. РГД-33 та оборонну Ф-1 можна сміливо вважати зброєю Перемоги, бо були вірними супутницями протягом війни піхотинців, розвідників, саперів та бійців усіх родів військ. Частина джерел вказує на зупинку виробництва РГД-33 ще у 1941 році, що є невірним. З початком радянсько-німецької війни виробництво гранати було розгорнуто на багатьох підприємствах, що раніше не мали відношення до оборонної промисловості. Граната виготовлялася в блокадному Ленінграді, оточених ворогом Одесі, Севастополі та інших містах. За роки війни випущено мільйони одиниць РГД-33.

Радянські джерела у назві гранати часто застосовували не ім’я конструктора, а визначення типу – „дистанційна“, що не впливало на скорочене позначення.

Конструктор гранати – відомий за розробкою гвинтівкової мортирки і гранати – Дьяконов Михайло Григорович. Роботу зі створення гранати він почав у середині 20^-их років в рамках конкурсу для прийняття на озброєння РСЧА єдиної наступальної гранати. З різних причин перемогу здобула модернізована РГ-14/30, що й вважалася перехідною моделлю.

„Ручная граната Дьяконова образца 1933 г.“ прийнята на озброєння у 1933 р. з індексом ГАУ 57-Г-712 і поступала у війська з середини 30^-их років. За призначенням – протипіхотна, універсальна наступально-оборонна граната із знімним осколковим елементом. Запал – дистанційний. Її конструкція мало відрізнялася від РГ-14/30, що й було негативною стороною. Один складний запал змінено іншим, не менш складним, і час переведення гранати в бойове положення залишився таким же довгим. Ще один недолік – для спрацювання запал необхідний сильний замах.

Запал складається з ударного, запобіжного механізмів та детонатора з уповільнювачем, власне, запалу. Ударний та запобіжний механізми розміщені в ручці гранати, а запал – у корпусі.

Граната має додаткові осколкові елементи – внутрішній, що є постійним та зовнішнього, що надягається на корпус при перетворенні гранати в оборонну.

РГД-33 зберігалася і транспортувалася у розібраному на основні частини стані : корпус, ручка, запал. Піхотинець отримував гранату і приєднував корпус до ручки. Запал встановлювався безпосередньо перед метанням. Осколковий чохол не входив у комплект усіх гранат.

Корпус циліндричний, виготовлений із стального листа товщиною близько 3,5 – 4,5 мм. Вгорі основа корпусу закривається кришкою з приєднаною трубкою запалу. Зовні трубка відкрита і закривається засувкою, прикріпленою до кришки. Низ корпусу закрито кришкою з отвором. У цей отвір виходить центральна трубка. Саме до трубки приєднується ручка гранати. А точніше – з допомогою вкладиша.

Корпус служить для розміщення заряду ВР та внутрішнього осколкового елемента, що складається з рулону стальної стрічки з насічками і встановлений попід стінками корпусу. Заряд ВР заповнює весь простір від стрічки до трубки.

Ручка складається із зовнішньої трубки, внутрішньої трубки, вкладиша, деталей ударного і запобіжного механізмів. Вкладиш центральним отвором з різьбою накручується на різьбу трубки запалу. До вкладиша приєднано внутрішню трубку ручки, а до неї – зовнішню трубку так, що вона може рухатися вздовж та прокручуватися. Від вільного переміщення зовнішня трубка утримується бойовою пружиною та запобіжною чекою.

Запал має корпус у вигляді трубки, в яку знизу вгвинчено дистанційну трубку з капсулем та уповільнювачем. У корпусі запалу розміщено знизу капсуль-ініціатор, основний детонатор та додатковий детонатор. Запал при встановленні входить дистанційною трубкою у вкладиш ручки гранати.

Заряд вибухової речовини – 140 г тротилу. Під час війни гранату споряджали й іншими ВР, особливо на неспеціалізованих підприємствах.

Бойова пружина встановлена знизу ручки і працює на розтяг. Її верхній кінець закріплено до внутрішньої трубки гранати, а нижній – до зовнішньої. У вкладиші розміщено ударник, встановлений на бойовій скобі. Кінці скоби закріплено і прорізах внутрішньої трубки ручки з виходом назовні. Середина скоби рухається по глибоких або мілких вирізах вкладиша. До встановлення механізмів гранати в бойове положення бойова скоба знаходиться в глибоких вирізах але жало ударника не може досягти капсуля запалу, бо відділене від нього верхньою деталлю ручного запобіжника.

Ручний запобіжник виконує дві функції – перекриває доступ ударника до капсуля і блокує частини ручки від переміщення. А тим самим – приведення ударного механізму в бойове положення. Запобіжник встановлено між трубками ручки з виходом назовні чеки. Чека пересувається впоперек ручки у вирізі зовнішньої трубки. При цьому у вирізі, при знаходженні механізму в бойовому стані, видно пофарбовану в червоний колір частину запобіжника. У цьому стані верхня частина запобіжника зсунута вбік і не закриває доступ жала ударника до капсуля.

Для приведення гранати в бойове положення слід виконати кілька операцій.

Спочатку звести ударний механізм та встановити запал.

Для цього виводять запобіжну чеку у бойове положення. Утримуючи гранату за корпус, іншою рукою відтягують ручку, прокручують її та знову просувають вгору. Під час такого руху бойова скоба переміщується з глибоких вирізів вкладиша у мілкі. Потім запобіжну чеку встановлюють в запобіжне положення.

На кришці корпусу гранати відсувають засувку, встановлюють запал в трубку і закривають засувку. Гранат готова до застосування.

Перед метанням слід знову пересунути запобіжну чеку в бойове положення. У потрібний момент роблять замах і кидок. При замахові корпус гранати разом з внутрішньою трубкою ручки за інерцією рухаються в бік від зовнішньої трубки ручки. При цьому бойова пружина розтягується, трубки ручки прокручуються і бойова скоба знову переходить у глибокі вирізи вкладиша. При відпусканні гранати бойова пружина стискається і внутрішня трубка ручки втягується в зовнішню з прокручуванням. Бойова скоба переміщується по косих глибоких вирізах вкладиша і жало ударника досягає капсуля.

Іскри капсуля запалять порох дистанційної трубки і через 3,2 – 3,8 с передадуть вогонь капсулю-ініціатору, який підпалить основний детонатор. Потім спрацює додатковий детонатор та заряд ВР в корпусі гранати. Повний час уповільнення від початку замаху до вибуху – не більше 4 с.

Внутрішній осколковий елемент – стрічка з поздовжніми та поперечними канавками, змотана 3 – 4 рази.

Зовнішній осколковий чохол встановлюється на корпус гранати і фіксується за допомогою штифта на корпусі та засувки на самому чохлі. Чохол виготовлявся двох типів – стандартний (масою 250 г) та вдвічі легший.

Зона повної поразки – 5 метрів. При застосуванні гранати без чохла радіус ураження осколками становить 15 – 20 м, окремі осколки летять ще далі. Корпус гранати та внутрішній осколковий елемент давали до 2000 осколків. У оборонному варіанті додаються ще до 200 осколків чохла, які, в залежності від його товщини, мають більшу енергію. Тому радіуси ураження (повний та ефективний) збільшуються. Радіус ефективної дії гранати з чохлом становить 30 метрів. Окремі осколки можуть мати поражаючу енергію на ще більшій віддалі. Такі деталі як ручка гранати чи інші можуть пролетіти 100 метрів.

Довжина РГД-33 – 191 мм, висота корпусу – 71 мм ; діаметр корпусу становить 55 мм, з надягнутим чохлом – 60 мм. Маса гранати в наступальному варіанті – 500 г, з чохлами : 750 г або 625 г.

У 1938 та 1939 роках було створено модифікації, що відрізнялися ударно-запобіжними механізмами. Обидві залишилися експериментальними. Але вони та серійний варіант слугували для розвитку ручних гранат в СРСР.