Ручная кумулятивная граната – 3Е

С Р С Р

У перші післявоєнні роки піхота ЗС СРСР почали переозброювати новими зразками. У першу чергу це стосувалося протитанкових засобів. Протягом війни на озброєння не було прийнято легких і ефективних протитанкових засобів. Піхота користувалася бронебійками та ручними гранатами фугасної дії РПГ-40 та іншими або створеними у другій половині війни кумулятивними. Протягом 1945 – 1950 років на озброєння прийняли ручний реактивний РПГ-2 та станковий СГ-82 гранатомети і ручну протитанкову гранату РКГ-3.

Граната РКГ-3 сконструйована на основі досвіду застосування кумулятивних РПГ-43 та РПГ-6, створених у 1943 році.

„Ручная кумулятивная граната - 3“ прийнята на озброєння 1950 року з присвоєнням індексу ГРАУ 7-Г-1. Вона була останньою розробкою у світі серед ручних протитанкових гранат, якщо не зважати на її варіанти, що виготовлялися в кількох країнах світу. У першу чергу, граната призначалася для боротьби з танками та іншими броньованими цілями. Вона була „останнім шансом“ у боротьбі з танками, що проривалися до переднього краю оборони і нею озброювали весь особовий склад піхотних відділень, взводів і рот. Також бійців інших підрозділів. Крім того, знищення бронецілей гранатою передбачалося у розвідці, з засад та в інших ситуаціях. Як правило, її переносили у спеціальних гранатних сумках, розрахованих на дві гранати.

РКГ-3 виготовлялася до середини 1970 років, і була замінена одноразовим протитанковим гранатометом (реактивною гранатою) РПГ-18. За час випуску зразок кілька разів модернізували, що підвищувало бойові можливості.

РКГ-3Е (Є) з’явилася невдовзі після прийняття на озброєння. Головна зміна – облицювання кумулятивної воронки замінено з стального на мідне. Цим підвищили пробивну здатність гранати. У кінці 1950 років знову вдосконалена граната отримала назву РКГ-3ЕМ (РКГ-3ЄМ). Зовні та за принципом застосування усі три варіанти не відрізняються. Інформація про застосування гранат радянськими військами в боях не відома.

На оснащення військ поступав навчально-практичний зразок УПГ-8, без заряду ВР. При метанні спрацьовував підривник, позначаючи місце падіння звуком і димом. Граната УПГ-8 була багаторазовою.

Гранати РКГ-3 поступали на озброєння армій країн-учасниць ВД та до інших країн. У Югославії, Єгипті, Німецькій Демократичній Республіці (НДР / Східна Німеччина) та, ймовірно, інших країнах РКГ-3 виготовляли самостійно. Такі гранати мають невеликі розбіжності у розмірах і пробивній здатності.

„Ручна кумулятивна граната – 3“ зберігалась і транспортувалася розібраною. Корпуси, ручки і запали вкладалися окремо у жерстяні запаяні коробки. Три коробки з різним вмістом вкладали у дерев’яний ящик, де зберігався і ключ для розрізання коробок. При отриманні гранат солдат з’єднував ручку з корпусом і вкладав гранати в сумку. У окремому відділі сумки зберігалися запали. Остаточно споряджати гранату рекомендувалося перед метанням.

У польоті РКГ-3 рухалася дном вперед завдяки стабілізатору в формі парашута, що викидався з ручки гранати уже в польоті і був одним з 4 запобіжників.

Граната мала складну конструкцію, в першу чергу запобіжного та ударного механізмів, була досить важкою і вимагала певних правил метання. Недоліком гранати є те, що через її велику масу дальність метання – до 20 метрів. І на цьому проміжку повинні спрацювати запобіжники. Якщо танк наблизився занадто близько, то запал не спрацьовував. У наш час для знищення цілей типу „танк“ граната не ефективна. Вона може його пошкодити якщо влучила в гусеницю чи котки, моторне відділення, навісне обладнання. РКГ-3 виготовлялися із застосуванням сталі, алюмінію та інших кольорових металів. Основні вузли гранати – корпус, ручка та запал.

Корпус циліндричної форми. Половина його об’єму (від дна) – пустота. Це необхідно для правильного формування кумулятивного струменя. Іншу частину займає заряд вибухової речовини із заглибленнями в бік дна (вперед), закритого облицюванням, та з нижньої частини корпусу для розміщення обойми. Корпус гранати герметично закритий.

Обойма встановлюється у корпус гранати, закриваючи її зверху. У обоймі розміщується невеликий заряд ВР, що необхідний для ініціювання основного. Заряд має форму кола („бублика“), в отвір якого частково входить запал. Спереду обойма і, відповідно, заряд та торець запалу закриті прокладкою. У перших випусків прокладка складалася з картонних кружків, потім виготовлялася з пінопласту.

Верхня частина корпусу має накатану різьбу для закривання його кришкою. Кришка притискає обойму і має виступ-втулку з отвором для встановлення запалу. На поверхні втулки зроблено накатану різьбу для з’єднання корпусу гранати з ручкою, точніше, з її муфтою.

Ручка гранати служить для розміщення ударного та запобіжних механізмів і стабілізатора-парашута і складається з кількох вузлів та окремих деталей. Ручка, як і корпус, герметична. Граната має 4 запобіжні механізми, що спрацьовують послідовно.

Муфта в нижній частині має різьбу-накатку для з’єднання з корпусом і виконана так, щоб ручка мала можливість пересуватися по ній. Це потрібно для виведення ударного механізму із запобіжного положення. У муфті розміщено ударний механізм та один із запобіжних. Ударний механізм діє при сильному ударі але і при великих кутах зустрічі з перешкодою.

Ручка виготовлена у формі трубки. У нижню її частину вставляється муфта, а верхня закривається ковпачком. Всередині розміщено стабілізуючий парашут і 2 з чотирьох запобіжників. Зовні на ручці знаходиться запобіжний важіль, закріплений запобіжною чекою.

Запал виготовлено у формі циліндричного пеналу довжиною близько 36 мм і діаметром 1 см. Його корпус складається із з’єднаних накаткою втулки та гільзи. Простір гільзи займає додатковий детонатор. У наскрізний отвір втулки встановлено капсуль-детонатор. Запал частково розміщується у обоймі корпусу гранати, а частково – у виступі-втулці кришки корпусу. Капсуль-детонатор знаходиться навпроти отвору в кришці та жала ударника.

Заряд ВР складається з 600-грамової суміші тротилу з гексогеном. Кумулятивна воронка має форму конусу з металевим облицюванням : стальним у РКГ-3 та мідним у модернізованих варіаціях.

Для метання гранати слід взяти її за ручку, притиснувши запобіжну планку. Потім витягнути запобіжну чеку, яка проходить крізь запобіжну планку, ручку гранати та муфту, і в необхідний момент провести енергійний замах назад. Така дія є обов’язковою, бо не вимкнеться другий запобіжник і наступні.

Запобіжна планка верхнім кінцем з’єднана з ковпачком ручки, а нижній кінець входить у виріз ручки і з’єднується з муфтою.

Другий запобіжник служить для спрацювання наступних запобіжних пристроїв і запобігає їх небажаному спрацюванні при падінні гранати з витягнутою чекою та при ударі об перешкоду на віддалі до 1 метра від метальника. Щоб його вимкнути і потрібен енергійний замах. Рука утримує гранату за ручку, а масивний корпус рухає муфту всередині ручки. Запобіжна кулька всередині ручки вискакує з свого місця і роз’єднує нижній кінець запобіжної планки з муфтою. Після замаху, посилаючи гранату вперед, муфта з корпусом за допомогою пружини рухаються у початкове положення.

Стабілізуючий парашут розміщено всередині ручки у трубці, що може рухатися в ручці і виходити з неї. Парашут складається з пружних дротів та тканини. Після того як гранату випустили з руки, пружина парашута розпрямляється і виштовхує його з ручки назад. Після виходу з ручки дроти розпрямляються і натягують тканину. Цим самим вимкнено другий запобіжний пристрій.

Третій запобіжник вимикається в польоті гранати на віддалі 1 – 1,5 метрів після відпускання гранати. Це досягається протягом часу, необхідного для розкриття парашута. Потім він смикає назад трубку, в якій він розміщувався. Зрушуючи з свого місця, трубка звільняє кульки малого діаметру, які утримують стержень, встановлений вздовж ручки по центру. Стержень за допомогою інших кульок (великих) утримує ударний механізм в безпечному положенні і має пружину, яка після того як малі кульки перестають утримувати стержень, виштовхує його з ударного механізму.

Тепер граната готова до зустрічі з ціллю і для спрацювання залишається вимкнути останній запобіжник, розміщений в ударному механізмі. Він доволі простий. Основна деталь – контр-запобіжна пружина, розміщена у муфті ручки разом з ударним механізмом. Однією з деталей ударного механізму є інерційна куля (важок). Вона призначена для спрацювання ударного механізму за силою інерції в момент удару об перешкоду, навіть коли кут зустрічі невеликий. До удару контр-запобіжна пружина впирається в основу трубки ударника, одночасно притискаючи й інерційну кульку.

При ударі інерційна куля пересилюючи спротив контр-запобіжної пружини і штовхає ударник в напрямі корпусу гранати. Жало ударника проходить крізь отвори в кришці корпусу та в обоймі досягає капсуля-детонатора і вдаряє по ньому. Миттєво вибух розповсюджується від нього до детонатора запалу, додаткового заряду гранати та до основного заряду. Починається створення кумулятивного струменя.

Пробивна здатність у гранати РКГ-3 при куті зустрічі 30^о становить 120 мм, а при зіткненні під прямим кутом – 150 мм. У РКГ-3Е – 170 мм під кутом 30^о, у РКГ-3ЕМ – до 220 мм.

Маса гранати – 1070 г. Висота – 387 мм. Діаметр корпусу становить 76 мм, а його висота – 180 мм.