Mills Bomb  № 23, № 36

В. Б р и т а н і я

Під час 1 Світової війни у Великій Британії було створено кілька зразків ручних та гвинтівкових гранат. Одні з них виготовлялися у перший період, інші частково, інші всю війну. Армія потребувала кількості гранат, що обчислювалася у десятках мільйонів. Але одна з гранат стала етапною не тільки у Великій Британії, а й у всьому світі. Мова – про зразок системи Міллса.

У 1915 році на озброєння було прийнято ручну гранату №5, згідно з індексуванням зразків у Великій Британії. Її конструктор – Вільям Міллс (англ.: William Mills). Відразу гранату почали виготовляти у значній кількості.

У 1917 році В. Міллс запропонував новий варіант – уже універсальну гвинтівково-ручну гранату. Цю розробку прийняли на озброєння з індексом № 23. Головною відмінністю було пристосування гранати для приєднання шомпола. Зміни були мінімальні : розширено отвір у дні гранати, а закривався він кришкою, що мала зовні заглиблення з різьбою. У це заглиблення вгвинчувався шомпол.

Згодом граната отримала пристосування для кращого закріплення гранати на гвинтівці – адаптер-тримач. Крім того, підвищилася безпека. Якщо у першої варіації перед пострілом потрібно витягти запобіжну чеку і негайно стріляти, бо важіль уже ніщо не утримувало і запал спрацьовував. То у варіації з адаптером стрільба була безпечнішою і стрілець, приготувавши гвинтівку та гранату міг вибирати момент пострілу. Це проходило так.

Адаптер закріплювався на гвинтівці і не заважав вести звичайну стрільбу. Більш того, на гвинтівці міг одночасно бути встановленим і багнет. Перед пострілом гранатою вона встановлювалася шомполом у ствол, а важіль при цьому був притиснутий до кільця адаптера. Витягнувши запобіжну чеку стрілець вибирав потрібний момент для відстрілювання гранати. Лише вийшовши з адаптера (як з руки) важіль відпадав і ударник спрацьовував. Граната відстрілювалася за допомогою холостого патрона. Шомпол, у порівнянні з іншими гранатами був коротким.

У першій половині 1918 року на озброєння прийнято наступну модифікацію – № 36.

Граната залишалася універсальною але тепер основні зміни полягали у пристосуванні її для відстрілювання з наствольної мортирки-гранатомета.

Мортирка, як і інші зразки, встановлювалася на ствол гвинтівки. Але знову ж, таки, оригінальним способом. Її основа надягалася на ствол і фіксувалася за допомогою двох важелів.

Граната №36 мала пристосування для більш ефективного використання енергії порохових газів – диск-обтюратор.

Він пригвинчувався до гранати замість шомпола. Постріл проводився холостим патроном. Порохові гази входили у мортирку і діючи на диск надавали гранаті енергію для польоту. Перед пострілом потрібно було, утримуючи важіль, вийняти запобіжну чеку і вкласти гранату у мортирку. У гранатометі важіль був притиснутий до його стінки і механізм не спрацьовував до того, як граната покине мортирку.

Діаметр гранат усіх моделей однаковий – 61 мм.

(детально про гранати Міллса див.: Mills №5)

Гранати Міллса за своїми бойовими властивостями відносяться до осколкових оборонних. Тип запалу – дистанційний з ініціюванням ударником в момент метання.

Корпус гранат виготовлявся литтям з сталистого чавуну. Поверхня має поздовжні та поперечні канавки. Вгорі на корпусі – приливи для закріплення запобіжного важеля та чеки.

Запал гранат протягом виробництва майже не змінювався. Складається з, власне, запалу та ударного та запобіжного механізмів. Запал та ударний механізм розміщено в окремому корпусі, який встановлюється в гранату через отвір у дні і закривається кришкою. Гранати зберігалися та транспортувалися без запалу. Його встановлювали безпосередньо на полі бою.

Під час Першої світової війни граната наповнювалася різноманітними вибуховими речовинами. Після війни – переважно тротилом, масою 60 г.

Корпус гранати має висоту 95,2 мм, з виступами – до 102 мм. Маса гранат різних моделей становить від 600 – до 765 грамів.

Дальність польоту шомпольної гранати № 23 – 150 метрів. Дальність польоту гранати № 36 при пострілі з мортирки становить 183 м (200 ярдів).