Гвинтівкові наствольні гранати
Під час 1 Світової війни піхота застосовувала шомпольні гранати, щоб збільшити дальність метання. Такі гранати мали суттєвий недолік – пошкодження каналу стволу гвинтівки. Після війни їх застосування зупинили, крім окремих зразків. Наприклад, у СРСР під час 2 Світової війни на озброєнні перебувала шомпольна протитанкова граната РПГ-41. Трохи пізніше з’явилися мортиркові гранати. Їх армійське застосування продовжувалося до кінця Другої світової війни. У силах правопорядку такий спосіб гранатометання застосовують і нині для відстрілювання гранат поліцейського призначення (димові, сльозогінні тощо).
На зміну шомпольним та мортирковим гранатам прийшли наствольні. Їх особливість – спосіб відстрілювання, що не потребує встановлення додаткових пристроїв. Становлення цього класу зброї проходило еволюційно. Перші наствольні гранати з’явилися у США, Німеччині та Великій Британії на початку 2 Світової війни. Такі гранати ще не були сучасними наствольними. Гранати встановлювалися прямо на ствол гвинтівки. Але, так як форма дульних частин стволів гвинтівок та їх діаметр не однакові, то потрібно було виготовляти модифікації для „Спрінґфілд“ чи „Ґаранд“ або мати адаптери.
Гранати, що з’явилися у США в 1941 році були двох типів. Один – „Модель 17 РҐ“, – де пристосували ручну осколкову гранату Мк.2 для пострілу з гвинтівки. Для цього сконструювали трубку, яку встановлювали на ствол, прикріплений до неї запал, що заміняв основний, а до нього приєднували гранату.
Інша граната – „Модель-9“. Це спеціально сконструйований зразок піхотної протитанкової зброї нового типу. Його особливість – застосування ефекту кумуляції вибухової речовини. Тобто, граната мала конструкцію з бойовою частиною кумулятивного типу.
Обидві гранати мали однакову конструкцію пускової трубки та головний недолік – запуск з гвинтівок одного зразка. А збройні сили США під час 2 Світової війни застосовували „Спрінґфілди“ кількох модифікацій, „М-17 Енфілд“, „М-1 Ґаранд“, М-1 та М-2 „Карбайн“.
Невдовзі у США створили інший спосіб відстрілювання гранат – з допомогою адаптерів. У тому ж 1941 році на озброєння прийнято два типи пристроїв для метання гранат з гвинтівок.
„Модель 1“ та його модифікації і модернізації застосовували для метання ручних протипіхотних гранат Мк.2, М-26, димових, запалювальних, газових з різних гвинтівок. Зразок представляє собою трубку гранати „Модель 17“ з прилаштованим до неї тримачем ручних гранат. Адаптери різних модифікацій встановлювали на гвинтівку відповідного зразка, до них приєднували гранату і робили постріл холостим патроном. Граната летіла разом з трубкою-адаптером. Недоліки цієї зброї : неможливість робити постріл з гвинтівок різних зразків, а тому випускали їх кілька ; виготовлення одноразового адаптера займало (хоч і невеликі та дешеві) виробничі потужності ; адаптер не мав крім основного свого призначення ніякої ефективності, а його розміри не дозволяли піхотинцю мати достатнього запасу ; форма гранат не була пристосована для швидкого польоту.
Гранатомет-адаптер „Модель 7“ і його модернізації та модифікація М-8 застосовувалися для метання гранат типу „Модель 1“. Такий собі адаптер для адаптерів. Перевага прийняття на озброєння даного зразка – виготовлення пристроїв одного чи кількох типів багаторазового застосування. Гранатомети встановлювалися на гвинтівки солдатів піхотного відділення (усіх чи кількох). Виняток – карабіни М-1 чи штурмові гвинтівки М-2. Для них виготовляли гранатомети М-8. Тепер можна було виготовляти адаптери „Модель 1“ з однаковим посадковим гніздом трубки.
У середині Другої світової війни армія США відмовилася від виготовлення гранат „Модель 9“ на користь реактивних ручних гранатометів типу „Базука“. Але після війни, зважаючи на досвід європейських армій, знову повернулася до них. Тепер гвинтівковий гранатомет у модифікації „М-7А3“ застосовували для запуску гвинтівкових гранат нового типу – спеціально сконструйованих.
Німецька армія під час 2 Світової війни застосовувала лише один зразок гвинтівкової гранати – GG P.40.
У СРСР гвинтівковим гранатам увага не приділялася. Відомо лише про гранату ВКГ-42, що не перебувала на озброєнні. Очевидно вона була створена в одному з КБ для негайного випуску і відправки на фронт у складний період. Це був один з перших зразків з кумулятивною бойовою частиною. Граната запускалася з гвинтівки Мосіна з допомогою простого адаптера у вигляді трубки, що закріплювалася замість багнета.
Європейський досвід застосування гвинтівкових гранат у перші післявоєнні роки полягав у тому, що вони зробили ще один крок у цьому питанні. Спочатку бельгійська, французька та інші армії застосовували власні розробки гвинтівкових гранатометів-адаптерів типу американського „М-7“.
Наступний крок зробили зброярі Франції.
Для гвинтівок М-36 та М-49 вони сконструювали пристрої, що складали одну з деталей гвинтівки і виконували кілька функцій – гранатомета і дульного полум’ягасника, гальма чи компенсатора. Отже, гвинтівкові наствольні гранати – це клас зброї, що застосовувався разом із основною зброєю піхотинця : самозарядними, автоматичними чи штурмовими гвинтівками.
Так з’явився сучасний клас гвинтівкових гранатометів та гранат. Спершу кожна країна ішла своїм шляхом. Після створення НАТО було стандартизовано і гвинтівкові наствольні гранати. Стандартизація полягає у конструюванні дульних гранатометів-полум’ягасників з однаковим зовнішнім діаметром та, відповідно, гранат з посадковим гніздом одного діаметру. За стандарт прийнято 22 міліметри. Саме такий діаметр мали американські гранатомети-адаптери „Модель 7“.
З часом форма надульних пристроїв змінювалася. Спочатку зброярі у кожній країні створювали гранатомети-полум’ясники на свій розсуд. Головне, щоб будь-яку гранату можна було встановити та вистрелити. Після стандартизації в НАТО набоїв 5,56-мм калібру надульники стали однаковими. Їх встановлюють і на штурмові кулемети. Тому запуск гранат з кулеметів також можна проводити якщо не заважають інші пристосування.
Автоматичні гвинтівки калібру 7,62 мм останнього періоду розробки мають такі ж гранатомети-полум’ягасники.
Частина сучасних 9-мм пістолет-кулеметів також оснащені полум’ягасниками, що дозволяють зробити постріл гвинтівковою гранатою.
Слід сказати, що наствольні гранати отримали розвиток переважно в арміях НАТО та країнах, де застосовують таку ж зброю. У СРСР гранати цього класу не застосовувалися як армійська зброя. Виняток – кілька зразків спеціального призначення. Серед армій країн Варшавського Договору гвинтівкові гранати активно застосовувало військо Польщі. Автомати Калашникова польського виробництва оснащувалися дульними гранатометами. У Югославії також встановлювали гранатомети-полум’ягасники на автомати Калашникова та створені на їх основі автоматичні гвинтівки.
Гвинтівкові наствольні гранати замінили ручні протитанкові. Їхня вага менша за ручні гранати але дальність і точність значно вищі. У порівнянні з гранатами фугасної дії, гвинтівкові мають і краще бронепробиття.
Наствольні гранати активно розвивалися з початку 50-их років минулого століття. З’являлися різні варіації. Застосування такого класу зброї у наш час майже зупинилося. Причина цьому – створення альтернативних гранатометів (ручних, підствольних) та вдосконалення реактивних, особливо одноразових.
Головний недолік гвинтівкових гранат – значна маса і габарити. Якщо з габаритами питання було вирішено, то зменшення маси призвело б до ще більшої неефективності. Спершу гранати цього класу створювалися для боротьби з танками. Застосування кумулятивних бойових частин мало значні переваги у порівнянні з ручними гранатами фугасної дії. А тим більше – у дальності застосування та точності. З часом танки отримали значно товщу броню, а з встановленням додаткового захисту гранати зовсім перестали мати проти них вражаючу дію. Тому тепер їх застосування може бути ефективним проти БеТРів, БМП та іншої легкої бронетехніки.
Також недоліком у боротьбі з бронецілями є недостатня точність гвинтівкових гранат. Якщо максимальна дальність польоту гранат становить близько 300 м (а іноді й більше 500 метрів), то при веденні вогню по площадкових цілях вони ефективні до 200 м, по точкових до 150 – 200 метрів. А по рухомих – не більше 100 метрів. Це пояснюється дуже малою початковою швидкістю – 50 – 70 м/с.
У порівнянні з попередніми типами гвинтівкових гранат такі характеристики значно вищі. Гранати, спеціально спроектовані як наствольні, мають форму з меншим спротивом повітрю, що сприяє більшій дальності польоту.
Але розробка ручних ствольних гранатометів, а потім підствольних, зменшення маси реактивних гранат при підвищенні бронепробиття та інші зразки призвели до зменшення їх застосування. А, наприклад, армія Сполучених Штатів почала відмовлятися від них ще з 60-их років. Тоді прийняли на озброєння реактивний гранатомет М72 LAW одноразового застосування, підствольний М-203, ручний М-79.
Одним з недоліків наствольних гранат є те, що провести постріл кулею при встановленій гранаті неможливо.
Європейські армії широко застосовували гвинтівкові гранати щонайменше до кінця минулого сторіччя. Розробку ж гранат активно проводили у 80-ті роки.
Якщо перші наствольні гранати з’явилися як протитанкова зброя, то до цього часу їх поділяють на кілька підкласів за призначенням та за конструкцією.
Протитанкові гвинтівкові гранати мають бойову частину кумулятивного типу.
Протипіхотні гранати осколкової дії спочатку застосовувалися рідко. З втратою їх бойової ефективності проти танків, почали конструювання гранат з осколковою дією. В останніх розробках цьому приділяють більше уваги.
Кумулятивно-осколкові гранати були створені у Франції та Бельгії.
Постріл гранатою проводився холостим патроном. Згодом сконструйовано зразки з кульною пасткою. Це підвищило оперативність застосування та безпечність, якщо постріл звичайною гранатою здійснювався набоєм з кулею. Останнім часом було створено гранату з трубкою для проходження кулі. Така граната є універсальною в тому плані, що може метатися із зброї з набоями 5,56×45, 5,45×39, 7,62×39, 7,62×51 чи іншими.
Останніми вдосконаленнями гвинтівкових гранат були телескопічна будова та активно-реактивний спосіб пострілу.
Активно-реактивні гранати мають вищу швидкість, дальність польоту та точність. У їх конструкції застосовано невеликий пороховий двигун, що починає працювати від порохових газів гвинтівкового набою але вже на деякій віддалі від піхотинця, що зробив постріл.
Телескопічні гранати мають переваги у зручності. У солдата в бою значні „обвіси“ : бронежилет, розгрузка, рюкзак тощо. Гвинтівкова граната має масу 250 – 800 грамів при довжині до 430 мм та діаметрі 35 – 75 мм. Тому кілька таких гранат уже будуть причиняти додаткові незручності. Завдяки тому, що граната з телескопічною будовою до встановлення на гвинтівку складається, вона має довжину у 1,5-2 рази меншу ніж у звичайній гвинтівковій.
У комплект гвинтівки для відстрілювання гранат входить приціл. Перед пострілом необхідно привести його в робоче положення. В останніх розробках застосовують 1-разові приціли, що встановлені на кожній з гранат.
Протягом використання гранат цього класу застосовувалися також димові, хімічні, освітлювальні та інші варіанти.
| 
